Яна Дубинянская - Свій час

— Лесько, а нам справді туди треба? Однак же місць немає…

— І Нечипорук уже відчитав, прикро. Може, розбіжимося? Пізно вже.

Додому. Її, звісно ж, хтось проведе. А я ще встигаю на маршрутку, до десятої вже доберуся. Ганька, сподіваюся, давно і надійно залипла в жежешці, а як пощастить, то й узагалі сьогодні вдома не ночуватиме, в неї начебто новий кавалер, ото вже матиме хтось щастя. З татом повинно бути все нормально, вечорами цей тиждень футбольний чемпіонат, а другий канал у нас не ловить, тому старий сто відсотків у сусідів. От, правда, мама. Та якщо з нею автоматично погоджуватись, а він цьому давно вже навчився, а головне, вчасно встрянути і попросити поїсти… Словом, є шанс, що на решту вечора мені дадуть спокій.

— Богдасику!

Дівчата-філологині пішли собі далі, а Леся озирнулась і в якийсь незбагненний спосіб опинилася просто перед ним, близенько, впритул, на відстані випростаної руки. І випростала руку!

— Ти ж ідеш? Арна ще не читала!

Він переклав важелезний ноут у ліву, в останній момент мало не впустивши його додолу. Поправив на плечі зсунуту лямку від рюкзака. Лесьчина долоня ясніла в напівтемряві, перламутрова, з тонкою заглибинкою, схожа на тропічну мушлю.

На дотик вона була суха і тепла. Не те що, мабуть, у мене.

— Іду.

— То ходімо!

І вони рушили далі, всім натовпом, від якого, здається, ніхто не відокремився. А він, Богдан, ішов з Лесею за руку, отак собі йшов і все, сам із себе дивуючись, і не виникло жодного розряду чи спалаху, не було жодних імпульсів, поколювань, тремтіння, і рука швидко зігрілась, але — ура — схоже, й не думала пітніти. Нарешті він упіймав спільний ритм, нарешті не почувався стороннім, зайвим, який плутається під ногами — бо Леся була ядром, осердям, а він тримав її за руку. І майже потрапляв у такт з її кроками.

Метрів за десять до приміщення студентського театру (Богдан там ніколи не бував, але повз вивіску проходив багато разів) вони поступово, мов цівка піску, всипались у величезну загальну юрму, веселу, галасливу, що курила і клубочилася; ближче до входу вона дедалі щільнішала. Схоже, вони з Леською розгубили всіх попутників, то й грець із ними, найголовніше було — не відпускати її руки. Лесю безперервно хтось упізнавав, чи вона когось упізнавала, розкидала вітання і повітряні цьомки, проте вперед рухалася чітко, мов маленький білий криголам. Богдан незграбно дріботів за нею, ліва рука з ноутом повсякчас відставала, чіпляючись за чиїсь тіла, і все, чим він міг зарадити, — намертво вп'ястися в ручку. В ручку на сумці для ноута, телепню, а не в Лесьчину руку; долоня повільно і невблаганно почала зволожуватися.

Дверний отвір щільно забивали тіла, немов вихід на палубу якогось «Титаніка». Зсередини лунав розмірений і нечіткий звук чоловічого голосу з виразною луною мікрофона.

— Нечипорук, — мовила Леся. — Чого ж це вони набрехали?

І відважно, немов збираючись пробити щонайбільше димову завісу, рушила вперед. Останньої миті, перш ніж угвинтитися в суцільний натовп, Богдан зметикував притиснути ноут до грудей — і випустив її руку.

Довелося пропихатися самому. Навколо цикали дівчата, обурювалися хлопці, але чомусь без матів, Богдан аж здивувався — і раптом опинився всередині, сам собі нагадавши коркотяг, що крізь пробку подолав вузьку шийку пляшки.

Всередині було парко і спекотно, проте набагато вільніше, ніж можна б передбачити. Він навіть непогано роздивився — понад головами пунктуальних щасливчиків, які встигли запосісти місця в залі, — всю сцену разом із великим задишкуватим, доволі-таки старим дядьком із залисинами та цапиною борідкою. Зала скажено аплодувала, істерично верещали дівчата, і зробилося навіть трохи прикро, що не вдалося послухати його віршів.

А Леся зникла. Богдан крутив головою в усі боки: не було її ніде!..

Він геть упрів. Розстібнув куртку.

Дощана сцена, облямована з одного боку звислою зеленою кулісою, а з іншого якимись ящиками, була порожня.

Посеред неї стримів чорний мікрофон на ніжці, відкидаючи щонайменше чотири тіні, різних завдовжки і за чіткістю.

Пауза вочевидь затяглася, зала почала ремствувати… А Леськи ніде не було!

Аж раптом невідь звідки — не з-за лаштунків, бо він саме туди дивився, — на сцену вистрибнуло дівчисько, дрібне і дуже коротко пострижене (придивившись, він збагнув, що таки геть поголене), в обтислій маєчці та дірявих шортах. Вхопило мікрофон, і тієї ж миті він перетворився в її руках на щось таке непристойне, аж Богдан відчув, як нестримно і пришелепувато зашарівся.