Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

– Привіт, Наталко. Ти в гуртожиток?

Від несподіванки я ледь не влізла підбором в калюжу. Обернулася: Влад Санін з третьої групи. Взагалі-то наш курс такий здоровецький, що всіх на обличчя я дотепер не знаю. Але цей пацан кілька разів приходив до нас в общагу, до Линичука і Герки-гітариста в чотириста п’яту. Здається, він якийсь комп’ютерник. І місцевий!..

Я посміхнулася:

– Привіт. Ага.

– Може, пройдемося? – запропонував він. – Дивись, яка гарна погода.

Дійсно – визирнуло сонечко й одразу стало дуже-дуже гарно: жовті дерева на темно-синьому небі, а серед них будівля «Міссурі» з блискучою кулею. Я взагалі-то дуже люблю осінь. Чому не пройтися?.. тим більше, що якраз підходила столична компанія з нашого курсу, посеред якої височів Русланчик в довгому світлому плащі. Хай не думає!..

Стромила Владові свою торбинку:

– Ходімо.

Пошкодувала про це вже за дві хвилини. Він летів, мов електричка на пожежу, широчезними кроками стрибаючи через калюжі й розмахуючи своєю і моєю торбами; а якщо відкриється і вся косметика повипадає?!.. Я вже мовчу за підбори. Уявляю, як воно виглядало збоку: здорова дівка на шпильках-сімках підстрибки мчить за пацаном, – до того ж дрібним, худючим і в окулярах. Смикнуло ж мене!.. А все того, що місцевий. Перебирати місцевими – так можна за п’ять років у рідне Поліське повернутися… Але ж не настільки!

Між іншим, попатякати з ним, промацати грунт в плані жилплощі й предків, не було ніякої можливості. Хіба кричати йому в спину: хто твій старий?.. чи є в тебе дівчина?.. Хоча дівчина у такого здохляка – навряд.

Біля дороги він пригальмував – тому що на світлофорі горів червоний сигнал. Але вже почав блимати, коли я відхекалася й поправила зачіску. До общаги лишалося ще дві з половиною зупинки; нафіг, я так не граюся! Забираю торбу й сідаю в тролейбус навпроти «Макдональдса».

На плакаті під світлофором була намальована заокруглена літера «М» і написано «100 метрів». Давно, блін, не бігала стометрівку… на підборах.

І раптом мені стрелило.

Загорілося жовте світло, і Влад кинувся по зебрі вперед. Я вчепилася йому в лікоть – а що, цілком може бути, дівчина боїться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:

– Я хочу їсти!

Санін відреагував лише на тому боці. Зупинився; слава богу! Чіплятися за нього далі було непристойно – хай не думає. Передихнула й просюрчала ніжним і трохи винним голосом:

– Розумієш, я в Кулі не пообідала… А в общазі поки щось приготуєш…

І посміхнулася Владові так, ніби це був сам Русланчик.

До нього дійшло. Розумний!

– Може зайдемо в «Макдональдс»?

– Чого тобі?

– «Біг-Мак меню», – без вагань відповіла я. – І полуничне морозиво. І…

Його оченята за товстими скельцями окулярів поки не лізли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:

– …і пиріжок з вишнями!

– Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидіння навпроти й пішов до кас.

А я зняла плащика, перекинула його через спинку стільця. Сіла за столик, підперла ліктями підборіддя. Ніби я тут вже бозна який раз.

Хоча насправді – вперше. А що, як мені матінка грошей дає тільки на проїзд; решту – продукти там, косметику, навіть туалетний папір! – натурою, щоб «не розбещувати дитину!» Взагалі-то її просто жаба душить. Матуся моя за копійчину… ну добре.

А те, що я тутешнє меню напам’ять знаю, – так воно ззовні на плакаті написане, навіть з малюнками. Ми з дівками, коли пішки з «Міссурі» пиляємо, завжди зупиняємося почитати. Й подивитися, як народ шамає, стіни прозорі, все видно…

Глянула у вікно: хоч би хтось з наших проходив повз!.. От якби Русла…

– Забув, якого ти пиріжка хотіла, – сказав Влад. – Взяв і з вишнями і з яблуками…

Я кивнула:

– Сонечко.

Він сів навпроти; з-за високого стакана кока-коли самі лише скельця виблискували. Воно, звичайно, не дуже круто сидіти в «Макдональдсі» з хирлявим очкариком. Але ж сам запросив, і два пиріжки!!! – собі Влад чомусь узяв тільки гамбургер. Значить, не такий він уже й грошовитий… але й не жаднюга, як дехто. Та й перебирати місцевими… тьху ти.

– А ти комп’ютерами займаєшся, еге ж? – почала я вивідувати з забитим ротом.

Мовчки кивнув. Чого ж ти хочеш – рот зайнятий. Я схаменулася й перед наступним запитанням все проковтнула – смакота! З цими очкариками треба й собі косити під виховану:

– Цікаво, мабуть?

– Цікаво, – він знову кивнув.

Вкусив свого гамбургера й замовк; ні, я так точно не граюся! Сам причепився на зупинці й сам же мовчить, як риба об лід. Щоправда, його очі з-за окулярів одразу втупилися мені в кофтинку, туди, де я два верхніх гудзики ніколи не застібаю, хоча вже й холоднувато. Та-ак, усе ясненько: хоче, але боїться, бідолаха. Напевне, ще хлопчик.