Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

– О пів на дванадцяту співбесіда на одній фірмі, – Алька глянула на годинник. – Чорт!!!

Коли вона випарувалася, мене нарешті прорвало. Линичук нібито із співчуттям слухав мої мати, інколи погойдував головою в такт і задумливо дивився на свою сковорідку з горілими і вже холодними яйцями. До речі, хто продимив усю кухню?!.. і взагалі, коли чергує чотириста п’ята, то крім Женєчки ніхто й не чухається!.. Коротше, я матюкала вже його особисто: більше користі буде. Та коза, мабуть, давно втекла на свою довбану співбесіду… і, скоріш за все, не спізнилася.

Він дочекався, поки я захекалася. І видав абсолютно не в тему:

– Значить, доведеться йти до інституту.

На лекції Веніаміновича з управлінських стратегій я, як завжди, пристроїлася поруч з Русланчиком. Шкода, звичайно, що він завжди сідає у першому ряду. Та ще й конспектує кожне слово.

Русланчик – сонечко. Зріст під метр дев’яносто, фігура як у Мікі Рурка, а на обличчя як Том Круз, тільки ще симпатичніше. Очі блакитні; хоч в окулярах, – але оправа стильна, супер! І костюмчик, і плащик, і взагалі вся упаковка… До речі, між нами: кажуть, Русланчик мало не рідний племінник ректора «Міссурі». Чи щось таке.

Я діставала з сумки пенал і впустила ручку. Не те, щоб навмисне – просто, коли Русланчик поруч, то все з рук падає. Він вихований, обов’язково нахилиться й подасть. А в мене спідниця-суперміні. І не якісь там колготки, а панчохи з візерунком, чорні, на поясі. Хоча й холодно вже.

– Будь ласка, – сказав він і подав мені ручку. Чемний!

– Дякую, – теж чемно відповіла я. – Слухай, ти на тому тижні був на стратегіях? – дурне питання: Русланчик з початку року, здається, жодної пари не прогуляв. – Можна в тебе конспект позичити?

Посміхнувся. Сонечко!

– Не можу, Наталко, вибач. У четвер семінар, буду готуватися.

Я посміхнулася ще сліпучіше, ніби кінозірка. Поклала руку згори на його пальці:

– Ну я ду-уже прошу! До четверга поверну десять разів. Ну Русла-а-ан..

– Візьми краще у Юлі Сухої, вона того разу точно була. Ви ж у гуртожитку разом живете?

Притримав окуляри на переніссі й сів. Я трохи надулася й також впала на місце. Жлоб, як і всі мужики. Але звідкіля він – місцевий, не общаговський! – знає, що Хуліта живе зі мною? Значить, цікавиться. Або Хулітою – чого не може бути, тому ще не може бути ніколи, – або мною. Я повеселішала, розкрила конспект й намалювала згори нової сторінки троянду та сердечко.

Раптом в аудиторію увійшов викладач; причому буквально за секунду перед тим в інші двері кулею влетіла Алька. От стерва, таки встигла.

Всі встали. Підводячись, я потерлася ногою об ногу Русланчика: ніби випадково. Він, звичайно, зробив вигляд, ніби не помітив.

Помітив Веніамінович:

– Ланова, відсуньтеся од Циби на два місця, – рядами прокотилося гиготіння; ідіоти, чого іржете! – Можете сідати. Тема: «Парадигма авторитету як універсального базового елементу управлінської системи». Записали? Хто скаже, яку дефініцію авторитету давав Гленн Райт у статті…

От тепер аудиторією прошурхотів найсправжнісінький мандраж. Я посміхнулася: будете знати, як гигикати з людей!.. хоча сама, звичайно, теж впритул не бачила тієї статті зі списка. До речі, Хуліта казала, що в бібліотеці її не…

Лише Русланчик, сонечко, підняв руку, а другою гортав конспект. Той самий, який не захотів мені давати.

На перерві ми з дівками пішли в Кулю, – Хуліті, бачте, захотілося поїсти. Лєнка причепилася за компанію, хоча вона в нас намагається схуднути. Я зовсім недавно в общазі налопалася од пуза, але приєдналася: Русланчик, мабуть, теж голодний. На парі довелося не звертати на нього уваги: хай не думає, що я така. А після пари впустила лінійку і навіть спасибі не сказала, коли він підняв. Ось!

В Кулі прикольно. Стіни прозорі, й видно все на вулиці, – не те що в аудиторіях, де віконця маленькі, та й ті попід самою стелею. Але видно не по-нормальному (стіни ж круглі!), а викривлено-перекошено, як у кімнаті сміху. Супер!..

Хуліта замовила собі комплексний обід, а ми з Лєнкою взяли сік – я з булочкою, вона без. Влаштувалися за крайнім столиком, ліворуч од виходу, щоб дивитися на всіх, хто заходить. Хоча я особисто сіла носом до стіни: хай не думає, що я виглядаю його навмисне. Русланчик, тобто; а дівки мені все одно скажуть, коли він з’явиться. Почався дощик, і Куля з зовнішнього боку вкрилася краплинками: машини, що під’їжджали, стали схожими на жабок в бородавках.

– Глянь, чобітки – обалдіти, – прогула над вухом Лєнка.