Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

Спробувала картоплю з пакетика. Супер!

– Я тут розпочав одне дослідження, – заговорив раптом Влад. – Мені потрібна статистика. От ти, Наталко, – як ти поступила в «Міссурі»?

Тепер він дивився мені в очі – скоріше через те, що я їх витріщила, як ідіотка. Чи вони всі змовилися, чи що?..

Але хамити йому я не стала.

– Так, як і всі. Склала іспити, пройшла співбесіду… А що?

– І які в тебе були оцінки?

– Іспанська – п’ять, твір – чотири, – а як він, питається, зможе перевірити? – А за тести я вже не пам’ятаю. Давно то було… А для чого тобі?

Санін запхав до рота шматок гамбургера й акуратно склав у декілька разів обгортку, так, що вийшов манюній квадратик. Я тягла кока-колу через трубочку: губи при цьому складаються так сексуально, що будь-кому відіб’ють бажання запитувати про всялякі там іспити. Владичок, сонечко, почервонів і, здається, ледь не вдавився.

– Просто є одна гіпотеза, – нарешті виговорив він. – Я придумав прогу для порівняльно-статистичного аналізу… Розумієш, Наталко, таке враження, що коли набирали наш курс, керувалися не… Загалом, не за рівнем інтелекту й освіти, а…

– По-твоєму, я дурна, га?!

Я виплюнула соломинку й ображено скривила губи. Зазвичай діє безвідмовно.

Влад геть засоромився; схоже, він так і думав. Ну й пофіг! Зате не якась там розумаха. Поглянула б я на того ідіота, що запросить Хуліту в «Макдональдс»!

Позбирала останні палички картоплі й узялася за морозиво. Смачнюще!.. тільки полуниця трохи несправжня.

– Ні, що ти, Наталко, я… Чи ось, для прикладу, якщо глянути, як наш народ ставиться до навчання. Жовтень місяць – а на пари ходить менше половини курсу. Герки сьогодні знову не було… і Гендальфа… Ти не знаєш, він не хворий?

– Зранку був цілком здоровий, – повідомила я й злизала морозиво з ложечки гострим язичком. – І навіть збирався до інституту. Мабуть, обламався. А взагалі, старші курси кажуть, що нічого нам за пропуски не буде. А на сесії взагалі халява.

– Так отож! В інституті такого рівня, як МІІСУРО, халяви не повинно бути! Гаразд, якби ми ще платили за навчання. Але навпаки, це в нас вкладають величезні кошти – і що, віддача зовсім не потрібна? Тут щось не так, це безперечно. Я поки що почав з аналізу вступних іспитів, і якщо не вийде щось намацати в цьому напрямку, то…

Він дуже смішно сказав МІІСУРО, з наголосом на «о». А далі я й не слухала: почав патякати щось зовсім ліве й незрозуміле. Ні, я не в’їжджаю, запросити дівку в «Макдональдс» і бідну годину втикати їй про «Міссурі»?!.. Це ж померти можна. Це тоді, як я йому вже двадцять хвилин бісики пускаю очима, здихляку місцевому! Та будь-який пацан…

Хоча, що ж він тут зробить, бідолашний? Всі ж на нас витріщаються, і з вулиці так само. Навіть те, що під столиком робиться, й те кожний собака бачить. До речі, склом знову затарабанив дощ – дрібненький, але під нього можна закосити од прогулянки – біганини – пішки. Зрештою, Владичок, мабуть, тому й верзе казна що, бо дуже хочеться, а тут ну ніяк не можна…

Крім того, я наїлася по саме нікуди. Виколупала з прозорої креманки останню ложку морозива й скоса глянула на пиріжки. Запаковані, так що можна взяти з собою в общагу. І хай Лєнку з Хулітою жаба задавить!..

Підвелася:

– Спасибі, сонечко. Пішли. Ти ж до нас?..

На фразі «до нас» я посміхнулася і ще раз облизала губи – нібито від морозива. Владичок закивав і рипнувся подати мені плащика. Тільки в нього це не дуже виходило, поки не простягнув руки вгору й на став навшпиньки. Ну добре, це все через мої підбори.

Розчинив переді мною скляні двері, і я востаннє вдихнула смачнющий запах «Макдональдса». Хоча, хто сказав, що востаннє?

– Були б гроші, – задумливо промовила я, не дивлячись на Влада, – обідала б отут щодня…

Але він відповів зовсім не так, як я очікувала:

– Не раджу, Наталко. Одна дівчина з Америки таким чином за місяць набрала сто двадцять кіло. Тут дуже калорійна їжа.

Он як? Стало по-справжньому образливо.

Ну чому від усіх гарних речей обов’язково товстішають?!..

– У чотириста п’яту, – сказав Владичок вахтерці.

Я подумки його похвалила. Бабі Соні зовсім не обов’язково знати, куди він йде. Хоча вона, стара стервоза, все одно здогадалася; очиськами мені мало дірку в задниці не пропалила.

Він хотів підійматися сходами, але я викликала ліфт: якщо він справний, треба цим користуватися. У кабінці валялася обгортка він «Снікерса» й було страх як накурено; мабуть, тому Владичок зашугано відступив у куток, намагаючись разом з тим не притискатися до стіни з різними написами. Столична дитина. Нічого, я розумію.