Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

Я повернулася на другий бік і натягла ковдру на голову. Але все рівно чула, як дівки підскочили й почали збиратися. Ні, я не доганяю: сьогодні ж першою парою лекція з інформатики, дурня собача, й старші курси розповідали, що Зебра всім по-любому ставить. Але Хуліта в нас, знаєте, розумниця. Лєнка – дурепа набита, але все за нею повторює. І не дають людині поспати. От і світло врубали, стерви!..

– Де мій конспект? – обурилася Хуліта. – Чуєш, Лєн, вчора дала Наталці списати… і куди вона могла його запхати? Будити не хочеться…

Вона в нас добра. Якби ще не така розумна, було б зовсім непогано. А конспект я позичила хлопцям з чотириста п’ятої, але якщо сказати, вона, мабуть, не зрозуміє. Не хоче будити – і не треба.

– Я варю макарони, еге, Юль? – озвалася писклявим голосом Лєнка. – На двох. А Ланова хай сама собі потім…

– Ага, вари. Ну де ж він може бути?

– Дурні ви обидві, – сказав Русланчик. – Наталі, посунься. Які у вас в общазі вузькі ліжка… отак. Добре…

І я догнала, що знову сплю.

…Коли прокинулася, клятий Хулітин будильник показував пів на одинадцяту. По-доброму, ще б дрихнути й дрихнути, але цікавий сон закінчився, почалася якась фігня. Я потяглася й скинула ковдру. Якщо поквапитися як слід, то можна встигнути на другу пару, іспанську. А якщо не поспішати – то на третю, до Веніаміновича. Поспішиш – людей насмішиш. Спишу потім в Хуліти, вона у нас головна іспанка. А Русланчик усе одно в англійській групі.

Таким чином я піднялася без поспіху, накинула халатик – модний, тигровий, матінка недавно з Туреччини привезла, – зачесалась і щедро намастила фізію Лєнчиним кремом. Він у неї від прищів, тільки геть не допомагає, – а мені якраз. Оббризкалася знову-таки Лєнчиними парфумами й пішла готувати макарони.

На кухні, звичайно ж, був жахливий свинюшник. Підлога немита, раковина забита, біля сміттєпровода пляшки й усіляка гидота. За графіком чергувала чотириста восьма: ну я вас дістану! Й плита горіла на всі чотири вічних вогні, хоча зайняті були лише дві конфорки: на одній захлинався диким свистом чийсь чайник, а на другій смажив яєчню Линичук з чотириста п’ятої.

– Наталко, привіт.

Я недбало кивнула. У них в чотириста п’ятій один Женєчка нічого, а так і помацати нема що. І взагалі я не по общаговським; ну, Вовчик з третього курсу не рахується. Зустрічатися треба з місцевими пацанами, а ці… Конспекти даю, по-сусідському, тим більше, що не свої, але нема чого клеїтися. Хоча халатик мій, тигреня-міні, справляє враження на всіх, це я знаю.

Линичук витріщався на мої ноги, а яєчня в нього на сковорідці вже диміла чорним димом. Ще волосся просмердиться, ну його.

– Пригоряє, – повідомила я. – Яйця твої горять, Генделю.

Прикол вийшов – супер, але цей здихляк навіть не посміхнувся. Добре, хоч сковорідку з плити зняв і тримав у руці. Я підійшла ближче й поставила на вогонь каструлю; подумала, перекинула на підвіконня чужого чайника, що шипів з останніх сил. Я теж добра – інколи.

– Гендальф, – раптом вимовив Линичук. – Ген-дальф. Слухай, Наталко, давно хотів тебе запитати: а як ти поступила в «Міссурі»? Математика… твір… як?!

Виглядав він повним ідіотом: круглі баньки й сковорідка у зігнутій руці. Питання, очевидно, йшло з самих глибин душі. І я ніжним голосом відповіла:

– Мовчки.

Могла б відповісти: не твоє собаче діло. Але, думаю, й так зрозумів. Він у нас теж розумний – Ген-дальф. Нічого собі ім’ячко.

Раптом у блоці почулося страшне тупотіння, а за дві секунди в кухню влетіла Алька з чотириста восьмої. Я стала в бойову позицію і вже відкрила рота – чергування! – але вона проскочила повз мене, кинулася до плити й спромоглася крикнути першою:

– Де мій чайник?!

– На підвіконні, – озвався Линичук. – Наталка зняла.

– А-а. Дякую, – вона схопила чайник і намилилася назад. Ніби так і треба.

– Він в тебе увесь википів! – зарепетувала я услід. – Ви прибирати на кухні думаєте?! Дивися, який с…!!!

Алька пригальмувала на виході, обернулася. Мала на собі сірий брючний костюмчик – пацан пацаном – і стоптані общаговські капці. Одне око намалювала, інше ще не встигла. І зачіска її пацанська – помру зараз. Хоча б спереду залакувала, чи що.

– Википів? – труснула чайником: там і не булькнуло. – От чорт. Ага, Гендальфе, ти сьогодні на парах будеш? Запиши, що Веніамінович дасть на семінар, якщо я не встигну.

– А куди ти? – спитав Линичук.

Тепер він витріщався на цю сіру мишу – видивляв очі. На чергування в блоці йому, звичайно ж, було начхати. А я – в мене просто слів не лишилося, самі матюки, – й ті заклинило. Нє, ну треба ж бути такою стервою! Та я її…