Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

Ця непевна, але оптимістична стабільність забезпечує поки реальне, а не деклароване лідерство кандидата від влади Володимира Миколаєнка, який за останні роки намулив око і в уряді, і в парламенті. Ані опозиції в особі Вієрського й Гроссман, ані, тим більше, Андрієві з його значком завойовника Майбутнього, – цього монстра не звалити. Бодай у цьому сезоні. Народові більше подобається вчасно отримувати гарну платню, аніж мріяти про якийсь прорив. А народ зазвичай не помиляється.

Ну що ж, розумні люди – Аліна також – завжди знали, що й ця країна має сяке-таке майбутнє; обійдемося без великих літер. Проект «Міссурі» лише дав можливість своїм учасникам опинитися на вершині: хай поки не на найвищій, але це справа часу… Нагорі того, що існує. Нічого принципово нового не побудовано, й навряд чи він станеться, цей обіцяний прорив. Та й можливістю скористалися не всі… стоп. Не треба знову про Влада.

А електорат взагалі не мусить знати про все це. Хай краще навчиться впізнавати Андрія Багалія в обличчя.

Вона глянула на годинник: до презентації лишилася ще майже година. Може в метро?

Але коли Аліна вийшла надвір, неповоротка гусінь зітхнула хмарою чадного газу, здригнулася й помаленьку почала рухатися. За дві хвилини поряд просигналив водій Аліни, на малому ходу відчинивши дверцята автомобіля. Попереду пробка майже зовсім розсмокталася.

Встигаю, без будь-яких емоцій констатувала Аліна. Вона завжди й скрізь встигала.

– Пане Багалій, керівники нашого каналу запрошують вас взяти участь…

– Шановний Андрію Валерійовичу…

Андрій зупинявся, кивав, із щирим зацікавленням вислуховував усіх до кінця. І з чарівною посмішкою розводив руками:

– Дуже радий, але не можу. Завтра ж їду в регіони: повно роботи. Найближчого місяця, боюся, в столиці ви мене не впіймаєте… Якщо щось треба, звертайтеся до моєї дружини, – він на секунду легенько обіймав її за талію. – Ось, залишаю Аліну Ігорівну на господарстві…

Те, що в підтексті дійсно могло б викликати непотрібні пересуди та зіпсувати йому імідж, відкритим текстом лунало просто й по-людському, на межі жарту і серйозності. Ця елементарна ідея сяйнула їй уже дорогою на жеребкування; тут Аліна була собою задоволена.

Вона посміхалася. Роздавала візитівки. Й зусиллям волі стримувала верхню половину обличчя, щоб не дати бровам зійтися на переніссі.

Потім. Коли вони з Андрієм залишаться наодинці.

Жеребкування, в принципі, відбулося якнайкраще. Ефір на Першому національному телеканалі – приблизно за місяць до виборів. Радіоефір – за два тижні. Навіть офіційні дебати пройдуть доволі вдало: з Володимиром Миколаєнком Андрій зустрінеться буквально передостаннього дня кампанії, а з Анною Гроссман – на початку; заради них йому доведеться перервати поїздку, але й це тільки на користь. Стервозна баба, що відволікає чоловіка від справ, – приблизно так це зрозуміють пересічні виборці, тут уже Аліна попрацює як слід.

– …дивно як на серйозного політика, – зустрічним поїздом просвистіло мимо. – Не здивуюся, якщо пан Багалій у своїй програмі вкаже, який дитсадочок він відвідував. Так, МІІСУРО й мені багато чого дав, я з приємністю згадую своїх педагогів, проте…

Гренадероподібна Гроссман летіла вперед, оточена мікрофонами й диктофонами у простягнутих руках захеканих журналістів: мимоволі пригадалося хрестоматійне полотно «Петро Перший». На секунду вона глянула в їхній бік і Андрій дружньо помахав колишній однокашниці; його сфотографували. Добре. Але з нею треба щось робити.

– Треба з нею щось робити, – сказала Аліна, причиняючи дверцята автомобіля.

– Для чого? – чоловік приклав руку до скла: останнє фото. – Анька розумна дівка, але в неї немає шансів. Бодай прізвище змінила б – у нашій країні…

– Вона закінчила «Міссурі».

– Не хвилюйся. Я її не дебатах…

Аліна похитала головою:

– Її не можна виставляти невдахою: підкладемо свиню під власну платформу. Але з усіма своїми ідіотськими заявами стосовно «Міссурі» ця баба може серйозно перетягнути на себе твої голоси. І тоді Вієрський… ну, ти зрозумів. Я поки не знаю, як це зробити. Треба подумати.

Автомобіль рушив. До офісу: там Андрій виголосить коротке напуття своїй команді перед від’їздом. Його водій і двоє супутників уже готові. Вона спіймала себе на тому, що подумки зітхає з полегшенням: боже милий, цілий місяць його не бачити… дурість це все. Цього місяця чоловік буде поряд, як ніколи. І, звичайно ж, ніякого особистого життя не передбачається.