Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

Вона підсушила феном коротке волосся й нанесла на обличчя й шию тонізуючий крем. Вдягнула халат, вийшла й почала спускатися сходами; ні, все-таки не варто було свого часу наполягати, щоб кухню й ванну кімнату розташували на різних поверхах. Кава, мабуть, уже вистигла.

Звичайно, як завжди і скрізь, вона встигла вчасно: кавоварка якраз вимкнулася з тоненьким сигналом. Аліна пройшла з горнятком у хол, сіла в крісло й клацнула пультом телевізора. Сьома година: на четвертому каналі – п’ятихвилинний ранковий випуск новин, на першому – десятихвилинний з оглядом очікуваних подій за день… Чорт забирай, невже зараз тільки сьома? Вона не могла позбутися відчуття, що вже добряче за полудень.

На четвертому, схоже, були якісь технічні проблеми: замість новин другу хвилину крутили кліпи. Аліна не без задоволення переглянула запис «Бітлз», який вважали старим-престарим ще за часів її ранньої юності; шкода, що застала самий кінець. Наступний кліп за контрастом приголомшував новизною, розмаїттям неймовірних комп’ютерних ефектів. Чесне слово, вона захотіла перемкнути канал на секунду раніше, ніж на екрані з’явилася співачка. І, чесне слово, ніколи раніше не чула цієї пісні…

– Аліно Ігорівно, залиште! – заблагала покоївка. – Це ж Звенислава!

Знадобилося кілька секунд, щоб опанувати себе й холодно мовити позад себе:

– То й що?

Вона відімкнула звук телевізора, заткнувши співачці рота. Звичайно ж, справа не в ній. Просто, якщо це дівчисько не відвикне отак, немов привид, виникати позаду, доведеться її звільнити. Ну й смаки в неї. І манери.

– Доброго ранку, Любо.

Покоївка схаменулася:

– Доброго ранку, Аліно Ігорівно! Я…

– Прибери у ванній кімнаті.

Зірка на телеекрані безгучно ворушила губами, її довжелезні накладні вії переливалися, мов крила метелика. План зблизька, видно навіть пушок на обличчі. До речі, їй уже тридцять п’ять… непогано збереглася.

Проте, новин на четвертому каналі, схоже, взагалі не буде. Аліна клацнула на перший і повернула звук:

– …почнуть зустрічі з виборцями. Соціологічна служба «Соціум» оголосила перші результати опитування суспільної думки. Згідно з їхніми даними, найбільші шанси вийти в другий тур разом з безперечним лідером Володимиром Миколаєнко мають такі кандидати: Юрій Вієрський, Анна Гроссман, Андрій Багалій. Соціологи наголошують, що це лише стартові позиції кандидатів і найближчим часом ситуація може докорінно змінитися. І ще одне дослідження «Соціуму»: у ролі символа нації, здатного об’єднати виборців, вісімдесят два відсотки опитаних бачать популярну естрадну співачку Звени…

– Чого вимкнула? – запитав Андрій.

– Привіт.

– Привіт. П’ємо каву?

– Вже випила, – Аліна поставила порожнє горнятко на столик. – Ти чув? Анька серед лідерів.

– Заплатила, – впевнено сказав Андрій.

– «Соціуму» можна заплатити?

– Усім можна заплатити, – чоловік впав у крісло навпроти. – Хоч дорогувато, мабуть.

– Всі, кому можна, в нас уже охоплені. Але «Соціум», наскільки я знаю… – вона зробила нотатку в записнику. – Сьогодні з’ясую.

– Сьогодні… чорт забирай! – Андрій позіхнув. – Ніяк не можу прокинутися. Таке відчуття, що в нас ще вчорашній день, – він натис кнопку на журнальному столику. – Любо, зроби каву. Ти будеш ще? – Аліна кивнула. – Дві. В хол.

Його безрозмірні ноги ховалися під столом. Бездоганні складки на брюках; це ж треба, встиг перевдягтися. Схоже, він має там цілий гардероб. Вона підвела погляд: Андрієве обличчя було свіже, без натяку на кола під очима, з легкою світлою неголеністю, яку Аліна сама й придумала як недбалий компонент його іміджу. І відзнака випускника «Міссурі» на відлозі нового піджака: не забув переколоти. Це добре.

– Ти хотів щось проговорити, – нагадала вона.

– Так, – він випростався. – Ми дещо не продумали. От сьогодні жеребкування; тут одразу ж підуть запрошення на всілякі інтерв’ю-ефіри-дебати. Я ж, згідно нашої стратегії…

– …шкодуєш, але не можеш. Завтра ж виїжджаєш у регіони, тому що конкретна робота з виборцями на місцях є для тебе важливішою, ніж пустопорожня балаканина і т. д. і т. п. Всі запитання – до прес-секретаря.

– Саме так. Людською мовою – «запитайте мою дружину, вона краще знає», – Андрій присвиснув. – Так і виходить, хіба ні? І який я матиму вигляд, по-твоєму?

Аліна підперла кулаком підборіддя:

– Ти правий. Треба переформулювати; я подумаю. Ще що?

Увійшла покоївка з тацею. Андрій простяг руку за горнятком із життєрадісною нетерплячкою дитини, яка гарною поведінкою чесно заробила свою цукерку. Добре. Втім, чого-чого, а харизми йому завжди було не позичати. Навіть тоді, коли ніхто не займався його іміджем.