Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

– Знаєш що, Алько, – він відпив маленький ковток, – давай хвилин п’ять просто поп’ємо каву. Без політики. Ми з тобою вже чорт зна скільки не лишалися разом…

Це справді так – із втомленою злістю подумала Аліна. Та й навіщо?

– …й поговоримо, як чоловік з дружиною. Про друзів, про батьків… Як там твої?

– Нормально, – відгукнулася вона. – До речі, треба було б зателефонувати.

Тут розмова «про друзів і батьків» зайшла в глухий кут. Покоївка знову зробила занадто міцну каву; вирахувати з платні, інакше не зрозуміє. Скривившись, Аліна проковтнула все, ніби мікстуру, похлинулася гущею, закашлялася. Андрій пив повільно, з задоволенням. Його довгасті очі посміхалися з-за горнятка, запрошуючи поговорити ще про яких-небудь батьків чи друзів…

– Гендальф телефонував, – раптом пригадала вона.

– Хто?

– Сашко Линичук, – із зітханням пояснила Аліна; з пам’яттю Андрієві ще працювати й працювати. – З мого курсу. Пам’ятаєш, з тієї компанії, де Герка з гітарою… і Влад.

Вона страшенно намагалася, щоб паузи не було, – але та все-таки вистрибнула, зяючи, ніби діра в гуртожитковому дивані. Про це зараз не треба, ні в якому випадку. Таких речей не можна згадувати в день старту передвиборчої кампанії, перед жеребкуванням і нашестям журналістів. Хоча б Андрій не…

– А-а, Гендальф. Так би й сказала. І чого йому треба?

– Грошей, напевно, – її голос пролунав полегшено, як хмаринка; пронесло. – Мене посоромився просити. А тебе він найближчих три місяці не дістане, я обіцяю.

– Ти найкращий у світі прес-секретар, – Андрій відсунув порожнє горнятко. – Так от, ще один момент. Важливий. Ти де сьогодні ночувала?

Оце так!.. Аліна мов збоку побачила свої очі – витріщені, як тарелі. Кліпнула, опанувала себе:

– А ти?

Чоловік знизав плечима:

– Це моя справа. Я за іміджем не добропорядний глава сім’ї, а нормальний мужик. Але не рогоносець. Погодься, Алю, що імідж рогоносця ще нікому не допоміг вийти в другий тур. Так що зваж на це й зроби висновки. Домовилися?

Вона повільно хитнула головою. Дійсно, не варто сподіватися, що вона зуміє усе – хоча б щось! – приховати від журналістів і, як наслідок, від широкого загалу. Приватне життя публічних людей – нікому дотепер не вдалося визначити його межі, а отже, їх немає зовсім. Звикай. Стривай, але як Андрій?..

Нехай не думає, що все так просто.

– Домовилися, – вона взяла зі столика пульт і ввімкнула телевізор. Поклацала каналами; чорт забирай, не може ж бути, щоб ніде… а, ось. На восьмому крутили той самий новий кліп. – Як тобі? Подобається?

Змах величезних вій кольору райдуги. Крім них, на обличчі нібито жодної краплі косметики; звичайно, це лише здається. Їй уже тридцять п’ять. І трішки хрипкий голос – п’ятнадцять років тому він був не таким…

– Так, – сказав Андрій.

Добре. Бездоганно володіє собою; а може, йому справді байдуже.

– От і зателефонуй їй, ви ж товаришували, – Аліна посміхнулася: будемо сподіватися, що не надто нервово. – Нормальний мужик…

І раптом він розреготався – дзвінко, заходячись, як хлопчисько. Відібрав пультика в дружини, додав гучності, – й голос Звенислави виповнив увесь будинок від фундаменту до даху. Легко було уявити, як десь на другому поверсі з обожнюванням завмерла в екстазі Люба. Тоді плавно зменшив гучність до нормальної й нижче, до ледь чутної. Обернувся; в очах танцювали бісики:

– А не боїшся?

Аліна зітхнула:

– Я ж тобі не одружитися з нею пропоную. Із символами нації не одружуються, але спілкування з ними підвищує рейтинг. До того ж вона – випускниця «Міссурі». А ота твоя руда – ні.

Андрій ще раз посміхнувся й вимкнув телевізор:

– Я подумаю.

Пробка, подібна до величезної гусені, витяглася проспектом і делікатно ховалася за рогом будинку далеко попереду. Водій похмуро глянув на Аліну. Вона подивилася на годинник. Зриваються дві зустрічі – і хай живе, треба лише дзенькнути й відмовитися. Тоді презентація – це вже гірше, там має бути кілька потрібних людей… але до неї ще півтори години. Авжеж, перед жеребкуванням треба буде забігти до офісу. А поки що…

Вона відчинила дверцята; слава богу, що не застрягли у другому-третьому ряду.

– Якщо зрушиться, їдьте в офіс. Я хочу прогулятися.

Аліна неквапом закрокувала проспектом, численні автомобілісти з тугою провадили поглядом її ноги під спідницею посольської довжини. Добре, що нарешті весна. Хоча навряд чи вдастся її як слід розгледіти, цю весну…