Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Поранений? – запитав він.

– Це не моя кров, – заспокоїв граф. – Слухай, Гійоме, тобі нічого не видається дивним у цьому нападі?

– Видається.

– Що?

– Сам напад, – відповів командор. – Це ж треба бути абсолютним ідіотом, щоб майже голіруч напасти на загін рицарів!

– Або їм ду-уже добре заплатили, – згодився де Обер.

– Запитаємо?

– Звичайно. Залишимо вмираючих падре, а самі займемося не такими безнадійними. Ось хоча б моїм «похресником».

Гійом показав на притихлого однорукого розбійника, який вже встиг перев’язати рану.

Поруч абат читав якусь молитву над тілом задавленого конем його товариша.

Гійом і Роже спішилися і підійшли до пораненого. Від їхнього виду у того одразу почалася гикавка.

– Попереджаю одразу: не брехати! – без вступу почав де Обер. – Неправду відчую зразу. Скажеш все, як було – будеш жити далі хоча б із однією рукою. Ні – втратиш і другу. Зрозумів?

Від такої перспективи у нещасного гикавка пропала.

– Зрозумів, – побачив де Обер. – Хто ватажок?

– Одновухий Карло, – відказав поранений.

– Де він?

– Його з нами не було.

– Послав своїх людей на смерть, а сам дивився з-за дерев? Хто наказав напасти на нас?

– Він і наказав.

– Ну, це я знаю. Хто була та людина, що приходила до Одновухого Карло? – запитав Роже.

Почувши від рицаря таке, про що той знати не мав, розбійник знов почав гикати.

– Я н-не бачив його раніше… – вичавив він із себе.

– Як він виглядав?

– Нормально… виг-глядав.

– Хто це був: розбійник, міщанин?… Хто?

– Не р-розбійник. І не міщанин. Цілком благородний сеньйор. Приїхав учора ввечері на коні, одразу зайшов до Карло. Вони довго про щось говорили, а потім він поїхав.

– Прикмети ти якісь запам’ятав? – запитав Гійом.

– Не було прик…мет. Кажу ж, благородний сеньйор. От тільки обличчя у нього весь час сіпалося.

Тамплієри переглянулися.

– Що ви повинні були зробити з падре? – поцікавився Роже.

– Монах за будь-яку ціну повинен залишитися живим, – була відповідь.

Розпитування цілком задовольнило рицарів, і вони залишили пораненого самого. Скоро до них приєднався абат Опізо.

– П’ятеро ще сьогодні предстануть на вищий суд, – повідомив він. – Брате Гійом! Я вловив частину вашої розмови з цим нещасним. І знову почув про благородного рицаря з нервовим тиком. Минулого разу ви відмовилися назвати його. Зараз я вимагаю відповіді.

Гійом де Пардо неспішно витер закривавленого меча об сніг, засунув його у піхви.

– Хто це був? – не вгавав абат. – Я так розумію, ви з ним зустрічалися під час походу на Святу Землю. Це був сарацин?

– Ні, падре, не сарацин, – відповів де Пардо. – Я не хотів вам говорити це у Мессіні, щоб не травмувати вас. Благородний сеньйор з тремтячою повікою – член християнського ордену святого Іоанна Єрусалимського шевальє Руерг.

– Госпітальєр? – здивуванню Опізо не було меж. – Але навіщо благородному рицарю потрібна ваша смерть?

– Їм потрібні ви, падре. Перед Святійшим отцем стояв вибір: кого послати за вами? Нас Святійший вважав надійнішими. Видно, магістр госпітальєрів не захотів змиритися з цим і зробив усе можливе, щоб нас затримати.

– А цей напад?

– Я не знаю, про що домовилися Руерг з Одновухим Карло, але підозрюю, що вас вони захопили б у полон, а вже хоробрі рицарі ордену іоаннітів зуміли б звільнити вас із рук кровожерних розбійників.

– Ви говорите жахливі речі, – сказав на це Опізо.

– Життя таке, падре. Як бачите, воно дещо відрізняється від того, що ви звикли бачити за стінами монастиря.

Гійом де Пардо наказав сісти на коней, і невдовзі загін продовжив свою подорож.

Декан Священної колегії кардиналів Рінальдо Конті не любив тамплієрів всіма фібрами своєї душі. Ні, він, звичайно, віддавав належне хоробрості рицарів ордену Храму, але перевагу все ж віддавав тевтонцям чи, на крайній випадок, госпітальєрам. Рішення Папи Інокентія відправити за настоятелем монастиря Святого Павла саме тамплієрів лише з тої причини, що Рено де Віш’є виявився прудкішим за де Шатонефа, кардинал не схвалював, хоч вголос свого незадоволення не висловив. Що ж, поїздка до Мессіни – це лише поїздка до Мессіни, не більше, думав кардинал. Значно важливішою буде дорога до Рутенії. Ось тут потрібно зробити все, щоб легата супроводжували рицарі ордену іоаннітів, якщо римський єпископ не хоче, щоб це були тевтонці. Ні, він погоджується з доводами Святійшого отця, що посилати до дикого Даниїла тевтонців – це те саме, що дражнити розлюченого бика червоним плащем. Нехай вже краще це буде червоний плащ госпітальєрів.