Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

Так у понеділок 23 лютого 1254 року у перший день Великого посту рицар-тамплієр Гійом де Пардо стукав у почорнілі від часу дубові ворота монастиря Святого Павла у Мессіні. Стукати довелося довго, ніхто не підходив до воріт і не цікавився, кого це приніс нечистий у такий день.

Декілька разів гримнувши у ворота руків’ям короткого меча, Гійом де Пардо повернувся до рицарів, що спокійно спостерігали за діями командора.

– Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати її штурмом! – сказав він.

– Це Боже місце, на яке зійшла благодать Господа нашого! – почувся з-за воріт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям віри Христової грішити думками про насилля.

Після цих слів загриміли засови, і хвіртка у брамі прочинилася. У проході стояв літній монах могутньої статури у поношеній чорній сутані, підперезаній звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монахові більше нічого не було, не рахуючи шкіряних сандалів, але вони не дуже зігрівали.

– Мені дивно, що ревнителі Христової віри змушують монахів переривати месу, – сказав він.

– Повірте, за інших обставин ми ніколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплієр. – У мене із собою послання Святійшого отця до абата Опізо.

Почувши таке, монах знітився, сховався за хвірткою, чим здивував рицарів, але одразу загримів засов, і ворота відчинилися навстіж.

Тамплієри в’їхали на засніжене подвір’я монастиря.

– Де абат? – запитав де Пардо, спішившись.

– Абат відправляє месу, – повідомив монах. – Якщо вам не спішно, почекайте її закінчення.

– Нам спішно, але ми почекаємо, – відповів командор.

– Тоді прошу пройти за мною у трапезну і там почекати настоятеля.

Рицарі залишили коней на зброєносців і попрямували за монахом всередину приземистої будівлі, що служила трапезною.

Сьогодні, у перший день посту, тут було порожньо і порівняно тепло.

– Прошу почекати тут, – сказав монах і показав на лави обабіч довгого столу.

Сказав і зник, залишивши рицарів самих.

– Що ж, розміщуйтесь, – махнув рукою де Пардо і першим сів край столу.

Він звичним рухом зняв з голови кольчугу і подивився на рицарів, яких з повним правом міг називати своїми. Минуло три роки відтоді, як він прийняв командорство. Це сталося після того, як під час штурму воїнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурі у боротьбі за знамено наклав головою тодішній командор Нуаро. Тоді він, двадцятисемирічний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула їх, зумів підняти чорно-біле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцілілі тамплієри. Їх було десятеро. Вже пізніше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрілою, винесли на собі рицарі і відправили на лікування в Акру, після одужання Гійом де Пардо знову з’явився перед капітулом ордену і несподівано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарів-монахів, з якими бився тоді біля Мансури. Хоч за єдиним винятком усі рицарі були старші від нього за віком і титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибір.

Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарів, він з повним правом міг претендувати на командорство. Міг, але з готовністю прийняв рішення капітулу. Командор міг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера і завжди отримував допомогу. Такої ж готовністі допомогти йому і слухатись Гійом де Пардо чекав і від Етьєна де Гімора, Роберта Фуньє, шевальє Гвідо де Артуа, Бернара Рідфора, П’єра де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усі вони були франками, як і Гійом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англії, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був італійцем і походив з Беневенто. Усі вони вступили до ордену вже давно, тільки ставши рицарями, а Роберт Фуньє став ним уже тут.

За приписами статуту ордену сиділи мовчки, хоч у такому вузькому колі не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (і обов’язком) для тамплієрів стала молитва, якщо поруч відбувається відправа, а самі вони не мають можливості бути присутніми на ній.

Так у мовчазній молитві вони не помітили, як двері трапезної відчинилися. У приміщення увійшов літній монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймні він нічим не відрізнявся від монаха, що зустрів їх біля брами: така ж поношена чорна сутана, підперезана мотузкою, сандалі. Навіть виголений на голові круг – тонзура – була такою ж, як і в інших монахів.