Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Пробачте, що ми не можемо прийняти вас, як належне, – з порога почав він. – У перший день посту сюди ніхто не заходить, а дехто з братів не бере в рот навіть води, хоч свята Церква і не вимагає такої жертви.

– Повірте, падре, єдине, про що ми шкодуємо, це про те, що запізнилися на відправу, – підвівся зі свого місця де Пардо.

– Що привело вас у нашу скромну обитель? – поцікавився абат, зупинившись перед командором.

Гійом де Пардо мовчки вийняв з торбинки на поясі довгий скручений пергамент і подав настоятелю.

– Про це ви дізнаєтесь звідси.

Абат Опізо недовірливо подивився на печатку, впізнав відтиск Папи Інокентія IV, розгорнув документ і заглибився у читання.

Він дочитав до кінця, подивився на дату і особистий підпис Папи, знову скрутив пергамент.

– Святійший отець не пише, навіщо я йому потрібен, – сказав він. – Вам нічого про це не відомо?

– Наше завдання – забезпечити вашу подорож до апостольського престолу, – повідомив командор.

– Зрозуміло. Коли ми можемо вирушати?

– Негайно, – відповів де Пардо.

– Мені потрібен якийсь час, щоб зібратися і владнати справи, – повідомив Опізо. – Гадаю, що до вечора я буду готовий.

– Тоді не варто спішити. На ніч недоцільно вирушати в дорогу. Найкраще це зробити завтра зранку.

– Що ж, нехай буде так. Брат Бартоломео покаже вам ваші келії.

Абат Опізо схилив голову.

Зрозумівши, що розмова закінчена, командор на знак поваги також поклонився.

…Нічне небо ще не встигло посіріти, як ворота монастиря Святого Павла відчинилися і випустили два десятки вершників. На землю тихо, неначе боячись розбудити її, ще сонну, падав великий лапатий сніг. Того року зима взагалі була багатосніжною і морозною, і все ж не такою лютою, як століття тому, коли, за переказами, замерзло Руське море. Хоч цьогорічній зимі далеко до цього, командор де Пардо порекомендував падре Опізо одягнутися тепліше. Зрештою, абат і без нагадування з’явився перед тамплієрами у довгому овечому кожусі. Він легко скочив на запропонованого коня, натягнув віжки.

– Поїхали! – сказав він.

Гійом де Пардо вислав наперед Фуньє і Бомона разом з трьома зброєносцями, щоб розвідати дорогу і повідомити власника судна, що переправляв їх сюди, про своє наближення, а сам на чолі невеликої колони неспішно рушив слідом.

Поволі розвиднювалося. Десь там, на сході, куди вони їхали, затягнуте низькими сніжними хмарами, несміливо засіріло небо. Сонце ще не зійшло, невідомо, чи взагалі вигляне воно сьогодні з-за хмар, але нічна темрява остаточно втрачала силу.

Абат Опізо їхав ближче до голови колони, весь час пориваючись заговорити з мовчазним командором тамплієрів, про яких він багато чув, але так вийшло, що зустрічатися раніше не доводилося, але оцінивши ситуацію, відмовився від цього. Від монастиря до порту зовсім небагато їхати, дороги вистачить лише на початок розмови. Нічого, він надолужить своє після переправи, дорогою до Риму.

Порт міста поволі прокидався. Вантажники вже встигли поснідати нехитрими харчами і першими взялися за залишену звечора роботу. То тут, то там чулися голосні команди і звичні погуки.

Тамплієри в’їхали на територію порту і попрямували до причалу, де їх мало чекати судно.

Саме тут де Пардо і помітив зброєносця, котрий щосили біг назустріч.

– Сір! – випалив той. – Прошу вас, покваптесь!

Для такого знехтування правилами статуту, що дозволив собі цей слуга, повинні бути серйозні причини, отож командор поцікавився:

– Що сталося, Джованні?

– Поспішайте! Може, ще встигнете. Мій пан Бомон добиває власника судна, – пролепетав зброєносець і додав ще раз: – Поспішайте!

Гійом де Пардо пришпорив коня і поскакав по замерзлій землі туди, куди показував Джованні і звідки чулися крики.

Картина, що відкрилася перед зором тамплієрів, переконала Гійома, що служка мав серйозні підстави занепокоїтись. До стіни будинку притулився миршавий в’юнкий чоловічок, у якому всі упізнали хазяїна орендованого судна, а перед ним стояв громило Бомон і напирав на нього. У руках тамплієра блиснуло лезо меча. Його гострий кінець торкався горлянки нещасного.

Поруч стояв Фуньє і спокійно, неначе не відбувалося нічого незвичайного, спостерігав за тим, що відбувалося.

– Що сталося, Едуарде? – поцікавився де Пардо.

Побачивши командора, бідолашний хазяїн смикнувся до нього, але вістря меча глибше увійшло у шкіру. З’явилася кров.

– Сір! Врятуйте мене! – благав він.