Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Цього, падре, вам знати не варто, – ухилився від прямої відповіді командор. – Повірте, ми не хочемо розчаровувати вас.

– У чому? – не зрозумів бенедиктинець.

– У твердості християнської віри.

Така відповідь заінтригувала Опізо, але він зрозумів, що дізнатися щось у мовчазних тамплієрів йому навряд чи вдасться. Натомість він сказав:

– Не розумію вашої тривоги, брате. Невже так важливо переправитися до Реджо саме зараз? Це можна зробити і пізніше. Навіть завтра.

– Ми обмежені часом, – пояснив де Пардо. – Зранку двадцять шостого лютого ви повинні чекати прийому Святійшого отця. Я не люблю наздоганяти згаяний час. З цих перегонів нічого доброго не вийде.

Тим часом Едуард Бомон задоволено крякнув і підкинув на долоні чималенький шкіряний мішечок, у якому дзенькнули монети.

– Ось вони, сір! Тридцять срібняків продажного Юди!

– Та бачу, їх там більше, – відповів командор. – Едуарде! Разом з Етьєном відправляйтеся і знайдіть судно. Лише до Реджо. На всю суму. Гадаю, що вона не залишить байдужим хоч якого судновласника.

Бомон разом з де Грімором залишили коней зброєносцям і подалися до найближчого судна, яке, прив’язане до масивного стовпа, хиталося на хвилях.

– Геть з моїх очей! – гримнув Гійом де Пардо на оторопілого судновласника, який усвідомив нарешті, що життя йому подарували, правда, одночасно забравши усі гроші. – І постарайся більше на них не потрапляти. А то іншим разом я не буду таким поблажливим.

Власник, ще не вірячи своїм вухам і боячись, що грізні тамплієри передумають, обернувся, щоб зникнути у першому ж провулку, але отримав копняка, гепнувся у брудний сніг, чим викликав дружний сміх зброєносців.

– Брате Гійом! – озвався абат Опізо. – Дозвольте вас запитати.

– Звичайно, падре! – з готовністю відповів командор. – Ви хочете запитати, чи виконав би я свою погрозу?

– Ви читаєте мої думки, брате Гійом, – здивувався Опізо. – То як?

– Виконав би.

– Дивно. А як же обітниця ордену не кривдити християнську душу? Адже ви навіть відмовилися від участі у штурмі Константинополя, хоча там були схизматики, а тут же людина, що вірить так само, як і ви!

– А користі з того, що цей негідник впевнений, що Дух Святий сходить не лише від Отця, але й від Сина? – відказав де Пардо. – Це йому не завадило зрадити нас такому ж вірному ревнителю віри. А це, падре, набагато гірше.

Абат Опізо не став сперечатися з командором тамплієрів, хоч і мав щодо цього свою думку, тим більше, що в цей момент повернулися Бомон з де Грімором. Шкіряного мішечка у руках англійця не було, зате його заросле обличчя світилося від задоволення.

– Що у тебе, Едуарде? – запитав де Гійом.

– Сір! Корабель готовий переправити нас через протоку негайно, – відповів Бомон.

– Чудово, Едуарде! – похвалив рицаря командор. – Поспішімо ж, а то знову, не доведи Господи, з’явиться якийсь потріпаний корабель з товаром, якого потрібно буде рятувати.

Власник найнятого Бомоном судна виявився бородатим чоловіком могутньої статури у добротному зимовому одязі і був з Венеції. Сума, отримана ним за таку незначну роботу, враз заставила його демонструвати саму люб’язність і бажання якнайбільше догодити таким щедрим клієнтам.

– Я щасливий бути корисним таким шановним панам, – розплився він в усмішці.

– Коли ми можемо відплисти? – запитав де Пардо.

– Як тільки шановні пани зійдуть на мій корабель.

– Тоді почнемо одразу ж, – сказав командор і спішився.

До нього підбіг його зброєносець і притримав коня за вуздечку. Зіскочили з коней й інші рицарі. Їхні служки одразу ж взялися за роботу.

Абат Опізо також спішився. Він задоволено спостерігав за злагодженою роботою зброєносців. Вони сміливо переводили коней трапом і прив’язували до довгого бруса посередині палуби. Навчені, звиклі до подібних подорожей коні були спокійні і не проявляли ніякого занепокоєння. Вже через годину капітан судна віддав швартові.

Зрештою, переправа через протоку тривала менше, аніж саме вантаження, і невдовзі судно входило у порт Реджо. Одразу ж із причалу подорожні відправилися далі. Командор де Пардо мав намір прибути до Папи вчасно, тому не хотів втрачати жодної хвилини. Увесь шлях він розбив на дев’ять денних переходів ще дорогою сюди. Принаймні першу ніч командор хотів переночувати в Тропеа, а це добрих сорок льє.

Зрештою, абат Опізо зробив висновок, що Папа Інокентій не помилився, доручивши цю відповідальну місію Гійому де Пардо. Мало того, що загін за день встигав проскакати наперед визначений шлях. Вже під час першої ж ночівлі падре зрозумів, чому тамплієри спішили саме сюди: дорогою до Мессіни де Пардо домовився про нічліг у конкретному дворі, і на подорожніх чекали постіль і їжа.