Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Це добре, що у християнського короля залишилася надія і бажання визволити Святе місто, – промовив Інокентій. – Брате Рено, ви, гадаю, розділяєте впевненість брата Гійома де Шатонефа?

– Так, Ваша Святосте, – відповів де Віш’є. – Побожності Його Величності Людовика може позаздрити будь-хто, за винятком Вашої Святості, звичайно. Але якби у Його Величності на додачу його побожності була хоча б третина до бойового таланту – не потрібно було б починати новий похід.

– А може, Господь призначив Людовику бути святим і прославити Його у молитвах, а не на полі бою? – запитав Інокентій. – Хіба ми, грішні, зможемо збагнути Його промисел? Ви мене нічим не здивували. Про рішення короля Людовика я знаю. Мало того, я його очікував уже давно, дивно лише, що він так довго тягнув.

Інокентій замовк, схвильований думкою, яка щойно спала йому. Він уважно подивився на обох магістрів і запитав:

– Хто з вас може виконати моє завдання?

Наперед виступив Гійом де Шатонеф.

– Ваша святосте! – сказав він. – Рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського готові це зробити.

– Мені потрібно з десяток рицарів, яким я хочу доручити поїхати за людиною до монастиря Святого Павла у Мессіні і супроводити її сюди.

– Необхідні Вашій Святості люди через годину будуть тут, – уклонився госпітальєр. – Дозвольте, я віддам необхідні розпорядження?

– Ваша Святосте! – озвався Рено де Віш’є, який до цього часу мовчав. – Дозволите? Не варто братові Гійому де Шатонефу затрудняти себе. Достойний брат Гійом де Пардо зараз на чолі десяти братів чекає за стінами замку і готовий негайно відправитися за першим же вашим наказом.

Інокентій IV хижо подивився на Великого магістра, який ледь утримав посмішку. Він зрозумів, що храмовники в черговий раз обійшли госпітальєрів.

– Брате магістре, я ніколи не сумнівався у вашій відданості мені, рівно як у відданості усіх братів, – мовив Папа до Гійома де Шатонефа. – Я завжди пам’ятаю про це. Але брат Рено правий. Не варто турбувати інших братів, якщо хтось уже готовий виконати завдання. Адже робимо ми спільну справу. Я вам дякую. Брате Рено, я хочу бачити цього достойного рицаря.

– Так, Ваша Святосте, – схилив голову Великий Магістр. – Гійом де Пардо буде у вас через п’ять хвилин.

– Я чекаю.

Кардинал Конті став поруч Папи.

– Панове, аудієнція закінчена, – сказав він.

Обидва магістри вклонилися і покинули кабінет.

– Монастир Святого Павла? – перепитав кардинал, коли вони залишилися удвох.

– Так. Це я повертаюся до нашої розмови. Олексія Гесенна потрібно кимось замінити.

– А до чого тут Мессіна?

– Абатом бенедиктинського монастиря там брат Опізо.

– Ви вважаєте…

– Я вважаю, що брат Опізо – саме та людина, яка мені потрібна.

– Абат Опізо? – перепитав декан. – Пробачте, Ваша Святосте, але мене здивувало ваше рішення. Абат Опізо не дипломат.

– Мені це відомо, але брат Опізо одного разу зробив мені послугу, і я вважаю, що зможу довіритися йому ще раз, – відповів Папа.

– Все у руках Божих, – схилив голову кардинал. – Але чому тамплієри?

– Я не сумніваюся в можливостях іоаннітів, як і тевтонців, але для досягнення мети мені потрібні пронири. А храмовники Великого магістра саме такими і є. Зрештою, я повторюся, але робимо ми спільну справу. І якщо між служителями Христа є суперництво, то воно лише допоможе усім нам.

У цей час у кабінет понтифіка увійшов рицар. Це була вже зріла людина, яка багато зазнала на своєму шляху. Про перенесені тривоги і незгоди говорило посріблене волосся, хоч на вигляд рицареві було не більше тридцяти. З його ходи і манери триматися Папа Інокентій IV зробив висновок, що перед ним саме рицар, а не монах ордену бідних рицарів Христа і Храму Соломона.

Римська імперія, яка наводила жах на увесь тодішній світ, володіння якої простяглися від гір Шотландії аж до гір Лівану, свого часу породила на своїх теренах релігію, що стала причиною її занепаду і, зрештою, падіння. На колишніх територіях колись могутньої єдиної імперії виникали і зникали держави, деякі – звичайні одноденки, інші протрималися довше, але досягти колишніх величі і могуті не зміг ніхто.

Феодальна роздробленість, що охопила усю Європу і була причиною незліченних негараздів і поразок, не оминула й Італію. Це відчув на собі рицар ордену тамплієрів Гійом де Пардо, мандруючи на чолі десяти воїнів і стількох же зброєносців з Риму до Сицилії, на виконання доручення Папи Римського. Знадобилося дев’ять днів, щоб, долаючи різноманітні перешкоди, а то й звичайну ворожість місцевих правителів, подолати цю відстань. Ще півдня вони втратили, чекаючи на судно, щоб переправитися через протоку, хоч сицилійський берег виднівся вдалині і був зовсім поруч. І ще година знадобилася, щоб добратися до монастиря Святого Павла. За переказами, його побудували на тому місці, де зійшов на берег апостол Павло під час своєї поїздки до Риму. Правда це чи ні, ніхто сказати не міг. Зрештою, ніхто і не старався ні підтвердити, ні спростувати це. Монастир, обнесений високою кам’яною стіною, розташувався осторонь міста Мессіни і був повністю незалежний від його господаря. Він належав до бенедиктинського ордену, відомого своїми суворими правилами, тому монахи користувалися повагою і авторитетом у населення.