Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Мессір! Ми входимо у гирло Тибру, – повідомив він.

– Слава Всевишньому! – полегшено відказав Великий магістр. – Ми сходимо на берег одразу ж.

– Так, мессір!

От і закінчується ця жахлива подорож. Але хоч магістр і не любив подорожувати морем, все ж погоджувався, що іншого шляху добратися з Акки до Європи не було. Не сушею ж їхати! Через сплюндрований півстоліття тому Константинополь? І що з того, що тамплієри не брали участі у його захопленні? Коли ненависть і ворожнеча переповнюють твоє єство, і ти бачиш перед собою рицаря, найменше звертаєш увагу на те, який на ньому плащ – білий з червоним хрестом, червоний з білим чи білий з чорним.

На березі на Великого магістра вже чекав невеликий загін рицарів на чолі з командором.

– Хто ви, брате? – запитав Рено де Віш’є, сідаючи на запропонованого йому вороного коня.

– Гійом де Пардо, мессір! – відповів той.

– Ми з вами зустрічалися?

– Саме так. Три роки тому в Мансурі.

– Нагадайте мені.

– Під час штурму міста ви, ще будучи маршалом, отримали звістку про смерть мессіра Гійома де Сонника і, не бажаючи залишати тіло Великого магістра, відправили до місця його загибелі мене.

– Згадав. – Рено де Віш’є натягнув поводи коня, перевірив його і, задоволений з того, що він слухається кожного поруху, зауважив: – Мені здавалося, що у вас було темніше обличчя.

– Це була засмага, – пояснив Гійом де Пардо. – Крім того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров і сили.

– Ви хоробрий рицар, брате, і ревний християнин, – похвалив командора Великий магістр.

– В ім’я Бога, мессір!

– Поїхали!

– Дозвольте запитати, мессір! – обережно звернувся де Пардо.

– Запитуйте.

– Куди нам їхати?

– У командорство. Не хочу предстати перед понтифіком у такому вигляді.

Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарі вишикувалися в колону по двоє, помістивши прибулих всередину, і у такому порядку рушили від берегів Тибру на південь, де край дороги розмістилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крім десяти рицарів у білих плащах, з ними прибули стільки ж зброєносців і п’ятеро сержантів, загін виявився могутньою бойовою одиницею.

Великий магістр не відпустив від себе командора і наказав їхати поруч. Хоч стояла зима і сніг вкрив землю пухкою периною, Гійом де Пардо під’їхав до мессіра з підвітряної сторони.

– Яка тут обстановка? – поцікавився Магістр. – Його святість уже в Римі?

– Ще в Римі, – уточнив командор, зробивши помітний наголос на першому слові.

– Прошу пояснити.

– Лише чотири місяці тому Його Святість повернувся з вигнання в апостольську столицю. Вірніше, це йому дозволив зробити син Фрідріха Манфред. Дозволив і одразу ж пожалкував про це. Зараз люди Манфреда підбурюють римлян, щоб вигнати єпископа знову. Його Святість зачинився у замку Святого Ангела і чекає на подальший розвиток подій.

«Так, – подумав Великий магістр, – з усього видно, звістка про провал хрестового походу буде не найгіршою звісткою для понтифікату. Тим більше, що похід провалився ще три роки тому».

Він повернув голову до маршала і сказав:

– А я думав, що стану причиною поганого настрою Його Святості.

– Господь послав на землю випробовування, – відповів Гуго де Жюй, – щоб ми стали сильнішими у своїй вірі.

– Якщо я до цього моменту не спішив предстати перед понтифіком, то тепер це і не зовсім доречно. Перечекаємо у командорстві сьогоднішній день, а завтра зранку брат наш де Пардо супроводить нас до апостольської столиці. Що ще сталося такого, про що ми не знаємо, але знати повинні?

– Вчора до Риму прибули рицарі-госпітальєри на чолі з магістром Гійомом де Шатонефом, – повідомив Гійом де Пардо.

Від несподіванки Рено де Віш’є аж відпустив поводи. Відчувши несподівану свободу, бойовий кінь не знав, що робити, і зупинився.

– Уявляю, як ми виглядатимемо в очах святого отця, коли він почув правду про хрестовий похід зі слів Гійома де Шатонефа.

Він звернувся до командора.

– Святійший отець вже прийняв магістра? – запитав Рено де Віш’є.

– Повинен сьогодні.

– У Рим! – скомандував Великий магістр і негайно повернув коня на північ.

Прокладені ще за перших єпископів дороги були в чудовому стані. Підковані коні, дружно цокаючи бруківкою, за дві години домчали тамплієрів до апостольської столиці. Вже на Апієвій дорозі Великий магістр відчув напругу, що, неначе густий туман, нависла над містом. Невдовзі з’явилися і перші бродяги і жебраки, але у їхніх діях і манері не було тієї покірності і байдужості до всього навкруги, лише б хтось кинув на прожиття. Правда, тамплієрам вони не принесли неприємностей. Поява десятка вершників у білих як сніг плащах з червоними хрестами на них і стількох же в чорних накидках одразу заставила замовкнути усіх і дати їм дорогу. Ось що значить репутація!