Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Даниїл, – перебив його Інокентій. – Щось дуже часто сьогодні я чую це ім’я. Чи не дивно це?

– Гадаю, ви ще більше здивуєтесь, Ваша Святосте, коли скажу, що тут я лише через одну причину: мене до вас прислав особисто руський князь Данило Романович.

Почуте збентежило римського єпископа. Він недовірливо подивився на спокійне обличчя юнака і зрозумів, що той не жартує.

– Даниїл? – перепитав він. – А яке ви маєте до нього відношення?

– Мою сестру батько віддав у жони синові руського князя, і я особисто відвіз її у столицю Холм.

– Продовжуйте! – заохотив заінтригований Папа.

– Знаючи, що Міндовг висилає у Рим посольство, Данило написав вам послання і попросив мене передати його вам особисто в руки. Саме тому така пересторога щодо нашої розмови. Князь не хотів, щоб про його послання дізналися чужі вуха.

– І ви згодилися? – здивувався Інокентій. – Як я розумію, Даниїл не є ні вашим родичем, ні, тим більше, вашим сеньйором. Тоді чому ви згодилися на цю небезпечну місію?

– Ви питаєте, чому я підтримую не батька, а його колишнього ворога? Та тому, що вважаю дії Міндовга неправильними, навіть згубними для мого народу.

– А Даниїл?

– Руський князь встановив на своїх землях порядок. Я впевнений, що князь Данило таке ж зробить і у нас.

– Даниїл – ваш ідеал?

– Я не думаю, що у цьому світі є щось ідеальне, – відповів Воїшелк.

– То ви грецької віри?

– Ні.

– Тоді нашої?

– Ні. Я не хрещений.

Це ще більше здивувало Інокентія.

– Так, незбагненні шляхи Господні, – сказав він. – Послання у вас?

Замість відповіді Воїшелк вийняв з-під поли пергамент, скріплений печаткою на шнурку, і подав папі. Той з цікавістю розглянув зображення на печатці, звичним рухом розламав сургуч. Залишивши Воїшелка без уваги, Інокентій заглибився у читання адресованого йому послання. Він не міг не відзначити вишуканий стиль написаного каліграфічним почерком листа. Латина далекого писця була бездоганною. Інокентій не знайшов жодної помилки. Зрештою, не до правопису зараз. Руський князь повідомляв римського єпископа про те, що заради великої мети – визволення руських земель від золотоординського іга – він згоден прийняти від Інокентія корону і віддати себе разом з усіма підданими під опіку римського престолу.

Прочитавши послання до кінця, Інокентій відчув, як приємна тепла хвиля заповнює його тіло. Ось вона, мить тріумфу! Дійсно, незбагненні Твої помисли, Господи! Може, так і треба було тоді, сім років тому, зазнати гіркоти поразки, щоб солодшим здавався смак перемоги.

Інокентій відірвав погляд від такого приємного йому тексту і подивився на мовчазного Воїшелка. Королевич стояв спокійний, неначе те, що відбувається, його зовсім не стосується.

– Мені приємно читати ці рядки, – зізнався Папа. – Гадаю, що князь Даниїл розраховував саме на таку мою реакцію. Хочу запитати. Що далі? У листі немає ні слова про відповідь.

– Князь Данило просив переказати на словах, що чекатиме на неї, – повідомив Воїшелк.

– А ви?

– Ми не затримаємося у Римі. Як тільки дозволить погода, ми відправимося у зворотну дорогу.

– Я вас розумію. Ще одне. Хто знає про це послання?

– У Римі лише ми з вами. Девмонд поінформований, що я везу із собою якийсь лист князя Данила Вашій світлості, але про деталі він не здогадується. У Холмі, столиці князя, про нього знають лише наближені.

– Що ж, мудро! – похвалив Папа. – Коли вирішите від’їжджати, я хочу зустрітися з вами знову.

Папа Інокентій вже підняв руку для поцілунку, але вчасно згадав, що цей язичник не зрозуміє цього жесту, тому лише махнув нею. Тим не менше Воїшелк вклонився так, як підказував йому власний розум, і, обернувшись, гордо попрямував до дверей. Коли вони за ним зачинилися, майже одразу з’явився декан Рінальдо Конті.

– Ви чули все? – запитав Папа і, отримавши ствердну відповідь, простягнув листа. – Тоді ознайомтесь із цим.

Він терпляче чекав, коли той прочитає послання до кінця, і, вгадавши момент, поцікавився:

– Якої ви про це думки, монсеньйоре?

– Господь почув наші молитви, – відповів той.

– Так, і тепер справа за нами, грішними. Монсеньйоре, зробіть так, щоб про це послання знало найменше людей. Наразі достатньо лише нас. Це одне. Цю розмову ми продовжимо завтра. А зараз мене чекає меса.

Папа Інокентій підвівся і в супроводі кардинала попрямував до внутрішньої церкви замку Святого Ангела.

Наступного дня нагальні справи не дозволили Папі обговорити з кардиналом Конті цю тему. Заворушення, що виникли у місті за Тибром, несподівано переросли у погроми, які рано чи пізно могли закінчитися кровопролиттям. Папські війська поки що не втручалися у хід подій, але були напоготові; агенти Інокентія розчинилися у натовпі, вишукували зачинщиків, бунтарів ловили, саджали у темниці, але їх не меншало. Відчувалося, що усіма подіями у місті керує якась невидима вміла рука. Що це була рука Манфреда – у цьому ніхто не сумнівався, але довести Папа нічого не міг.