Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

Ось у такій обстановці вже під вечір він знову зустрівся у монсеньйором. За вікнами тріщав лютий мороз, який прийшов на зміну вчорашньому снігопаду. Ця обставина дещо заспокоїла Інокентія: невелике задоволення бунтувати на вулицях голодними (як вони самі говорять), та ще й на тріскучому морозі.

Продовжуючи вчорашню розмову, неначе і не було перерви, Папа сказав:

– Послання Даниїла, хоч і довгоочікуване, все ж поставило нас у непевне становище. Найкраще було б, звичайно, відправити до Рутенії християнське воїнство, коронувати князя і одразу піти на Батия. Ви розумієте, що ми матимемо з цього?

– Так, це було б найбільшою подією після визволення Святої Землі від сарацинів, – згодився декан.

– Більшою, монсеньйоре. Незрівнянно більшою. І на відміну від Святої Землі, Рутенії ми не втратили б. Але… – Папа зітхнув. – Це лише мрії, які, дай Бог, колись, може, здійсняться.

– Чому?

– Ви забули, що майже усі рицарі зараз або сидять у темницях Айбека, або чекають в Палестині невідомо чого разом з цим недоумком Людовиком, або, стомлені походом, зализують рани у себе в замках. Тому нині говорити про будь-який похід проти Орди передчасно.

– Тоді що ж, не будемо зараз відповідати на послання Даниїла? – запитав декан.

– А якщо князь знову передумає? Ні, ми не можемо чекати наступного разу. Невідомо, чи він наступить.

– Але і допомогти не можемо.

– А навіщо? Даниїл згоден прийняти корону і очолити похід проти монголів. Ми так і зробимо. Коронуємо князя, а на похід потрібен час, щоб приготуватися. Для нас головне – повернути Рутенію у лоно Риму. Похід – потім.

Кардинал Рінальдо Конті кивнув головою, повністю погоджуючись зі словами єпископа.

– Тому я хочу, щоб ви продумали усі деталі цієї справи.

– Слухаю.

– Скільки вам потрібно часу на це?

– Щоб детально розібратися з ситуацією, продумати усі можливі несподіванки, дайте мені десять днів.

– Тиждень, – швидко відповів Інокентій. – Не забувайте, що нам ще потрібно знайти надійних людей.

На Рим опускалася ще одна ніч.

Хитавиця на морі не припинялася протягом усієї подорожі, тому Великий магістр, донесхочу наблювавшись, проклинав ту годину, коли вирішив добиратися до Риму водним шляхом, а не сушею. Особливо важкими були останні дні, коли, здавалося, всередині не залишилося нічого, а морська хвороба не відступала. Не дивно, що більшу половину шляху Великий магістр ордену бідних рицарів Христа і храму Соломона Рено де Віш’є провів біля борту галери, не зважаючи на холодну погоду з її штормами і майже невмовкаючим завиванням вітру.

Це була вже літня людина, яка усвідомлювала усю відповідальність, покладену на неї.

Одягнутий Великий магістр був у традиційний для ордену одяг. На теплу зимову куртку, так званий гаубергеон, надіта довга до колін кольчуга, сплетена з невеликих залізних кілець. Кольчуга покривала і голову, але тепер, поза боєм, каптур звисав на спину. Таким чином гаубергеон захищав тіло і від холоду, і від поранення гострими кільцями кольчуги. Поверх кольчуги була дещо коротша за неї лляна біла сутана, підперезана такого ж кольору поясом. На плечі був накинутий білий плащ. На грудях сутани і на лівому плечі плаща виділявся криваво-червоний рівносторонній восьмиконечний хрест.

Ноги Великого Магістра були захищені шкіряними чоботами.

До пояса кріпився довгий дворучний меч.

Зовсім недавно, лише три роки тому, маршал ордену Рено де Віш’є став Великим магістром. Це сталося після того, як під час битви поблизу Дімієтти, через бездарність короля Людовика і зраду Фрідріха, загинув його попередник Гійом де Соннак. Мало того, що братів звинуватили у зраді, він ще змушений був віддати із скарбниці ордену 30 тисяч ліврів на викуп цього нездари. Але життя – надто непередбачувана річ, тому, забувши усі попередні образи, заховавши гординю – найперший смертний гріх – у найдальші лабіринти пам’яті, Великий магістр був з королем франків навіть після того, коли той вирішив залишитися у Святій Землі на невизначений термін. Безглуздість цього рішення була очевидною, але тим не менше де Віш’є тримався короля до кінця. Коли ж навіть Людовик зрозумів, що справа програна і на сьомому хрестовому поході можна ставити хрест, він відправив Великого магістра Рено де Віш’є повідомити цю неприємну новину Римському Папі.

Як здавалося Рено де Віш’є, за місяць подорожі у нього зовсім не залишилося нутрощів.

За спиною Великого магістра почулися кроки, за якими він упізнав маршала Гуго де Жюя.