Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

Великий магістр не мав ні часу, ні бажання звертати увагу на це. На чолі невеликого загону він мчав до замку Святого Ангела, що виднівся вдалині.

Чим ближче наближалися до кінцевої мети тамплієри, тим частіше попадалися їм на шляху натовпи людей, не таких мирних, як спочатку. Але грізний вид загону не обіцяв римлянам нічого хорошого, тому до резиденції Папи Римського добралися швидко і без проблем.

Охоронці, побачивши на прибулих плащі тамплієрів, не стали затримувати їх, і загін опинився у внутрішньому дворі замку.

Спішилися. Рено де Віш’є кивнув маршалу: «Пішли!» – і швидкими кроками попрямував до вхідних дверей. Гійом де Пардо з іншими рицарями залишився у дворі.

В довгому коридорі, котрим жваво крокували тамплієри, Великий магістр зустрів кардинала Колонну, свого давнього знайомого. Після традиційних привітань де Віш’є поцікавився, де зараз Святійший отець.

– Зараз Його Святість зайнятий, – повідомив кардинал.

– Скажіть, монсеньйоре, Святійший отець уже прийняв магістра ордену святого Іоанна? – запитав тамплієр.

– Вони зараз чекають на аудієнцію, – почув він приємну для себе новину.

Великий магістр перезирнувся з маршалом.

– Ще не все втрачено, – сказав він і, попрощавшись з кардиналом, направився до кабінету понтифіка.

У передній залі біля великого вікна стояли троє госпітальєрів: магістр Гійом де Шатонеф і два лейтенанти. З ними Рено де Віш’є зустрічався ще на Святій Землі. Майже завжди ці зустрічі були неприємними, іноді навіть переходили у ворожість, а то й закінчувалися кровопролиттям. Здавалося, лише під час битви – не війни, а саме битви – рицарі забували про такі стосунки і билися пліч-о-пліч, захищаючи Святий Хрест, своє життя та життя іншого. Стихала битва – і твій недавній побратим, якого ти врятував від неминучої смерті, знову перетворювався у твого заклятого ворога.

Поява Великого магістра конкуруючого ордену стала для головного госпітальєра повною несподіванкою. Він навіть не старався приховати свого невдоволення, лише сухо відповів порухом голови на привітання де Віш’є.

Стали чекати разом.

А за дверима Папа Інокентій IV, не знаючи, що відбувається у сусідньому покої, слухав свого секретаря кардинала Конті, який розповідав про свій план.

– Ми зробимо так, як ви визначили, Ваша Святість: розділимо місію. Оскільки спочатку у будь-якому разі потрібно коронувати Даниїла, а вже потім організовувати хрестовий похід на монголів, найперше відправимо до князя посольство. Наш легат коронує Даниїла, отримає від нього підтвердження того, що він з усією землею повертається в лоно Церкви.

– Ви подумали, хто може виконати цю місію? – запитав Папа Інокентій.

– Брат домініканець Олексій.

– Чому саме він?

– Брат Олексій особисто знайомий з Даниїлом, знає обстановку в Рутенії, адже вже був легатом Вашої Святості. Він декілька років перебував поблизу князя, знає його звички й уподобання.

– Ви забули, що у свій час брата Олексія Даниїл прогнав від себе. Це було. Для руського князя брат Олексій – людина, яка не змогла його переконати у своїй правоті. Те, що Даниїл цього не прагнув, зараз не береться до уваги. А тепер уявіть, що до князя знову з’являється Олексій. Що він подумає про мене? Та лише те, що я не ціную його. Ні, Олексія Геселона треба кимось замінити. Далі?

– Для того, щоб князь відчув, що ми ставимося до його коронації з усією серйозністю, потрібна відповідна корона, – сказав кардинал.

– Ви викликали ювеліра?

– Він чекає.

– Покличте його.

Рінальдо Конті підійшов до бічних дверей, прочинив їх. В кабінет увійшов особистий ювелір римського єпископа. Це був середнього віку і зросту худий чоловік з рідким волоссям на голові і бороді. Він підійшов до Інокентія і поцілував простягнуту руку.

– От що, Джузеппе! – сказав Папа. – Я хочу, щоб ви виконали для мене термінову роботу.

– Я весь увага, Ваша Святість! – пролепетав ювелір.

– Я хочу, щоб ви виготовили королівську корону.

– Так, Ваша Святість. Можу я знати, кому вона призначена?

– Навіщо? – запитав Папа.

– Щоб знати смаки цього достойного мужа.

– Ні, цього вам знати не обов’язково. А щодо вигляду – то бажаю, щоб вона нагадувала тіару, яку ви виготовили для мене. Але тільки нагадувала.

– Так, Ваша Святість, – вклонився ювелір. – Який термін ви мені даєте?

– Десять днів.

– Але Ваша Святість! – злякано відсахнувся Джузеппе. – Цей термін нереальний. За декаду просто неможливо виконати таку роботу!