Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

Врешті місто прокинулося. Його шум досяг палацу Святого Ангела і застав Інокентія за робочим столом, де він слухав доповідь свого секретаря. Папа сидів за масивним дубовим столом, за яким працювали його попередники ще від часів Григорія VII. Інокентій був одягнутий у традиційну білу сутану, котру папи зазвичай носили вдома, тільки поверх неї була сукняна накидка – зима цього року виявилася морозною і сніжною, і печі не нагрівали як слід усі зали палацу.

Інокентій сидів під великим фамільним гербом сім’ї де Фієскі: на щиті чергувалися косі білі і сині смуги. Лише недавно Папа Римський зміг помістити його на вежу замку Святого Ангела, і, судячи з усього, ненадовго, бо декан священної колегії кардиналів Рінальдо Конті приніс невтішні новини. З його слів Інокентій зрозумів, що хтось у місті підбурює проти нього народ.

– Дізналися, хто це? – запитав Папа.

– Ми спіймали декількох призвідників, – повідомив декан. – На допиті вони лише підтвердили те, про що ми самі здогадувалися. Все це люди Манфреда.

– Манфред, – похитав Інокентій. – Що ж, недостойне сім’я достойного батька. Чого він добивається? Я ж йому фактично віддав владу над усією Сицилією! Не думаю, щоб Манфред переймався такою дрібницею, як регентство при Конраді.

– Ваша Cвятосте! – майже з докором сказав кардинал. – Та що йому з цих Сицилій! Рим – ось його мета! І він зробить усе, щоб повернути місто. І не зупиниться ні перед чим.

– Монсеньйоре, не лякайте мене.

– А я і не лякаю. Просто боюся, щоб мої найпохмуріші передбачення не виявилися дрібницею перед дійсністю.

Папа Інокентій IV слухав кардинала і в душі погоджувався з його словами. Так, історія повторюється. Багатьох його попередників не прийняло Cвяте місто; довелося випити гірку чашу вигнання і йому. Неначе насмішкою над титулом примаса Італії був той факт, що його влада закінчувалася за стінами цього замку. Зовні панували інші закони, зовсім не схожі на ті, що проповідувалися у церквах.

– Все? – Інокентій вирішив закінчити неприємну для себе розмову. – Що ще?

– Вчора до Риму прибуло литовське посольство князя Міндовга, – повідомив кардинал.

– Міндовга? – здивувався Папа. – Щось знайоме. Пригадайте, де я міг чути про нього.

– Про нього писав гросмейстер ордену Святої Марії Тевтонської.

– Так-так! – згадав Інокентій. – Цей дикун прийняв святе хрещення від магістра Бруно. Що ж, гросмейстер вчинив мудро, як розсудливий державний муж. Якщо не вдається завоювати Литву мечем, варто спробувати це зробити хрестом.

Рінальдо Конті обережно кашлянув.

– Що таке? – невдоволено запитав Папа.

– Я не знаю, наскільки правдиві ці відомості, але до мене дійшли чутки, що Міндовг вже встиг порвати з орденом і пристати до руського володаря Даниїла.

Почувши це ім’я, Папа Інокентій підвівся з-за столу, обійшов його і зупинився перед великим вікном. Надворі падав великий лапатий сніг, який почався ще звечора. Він покривав рівним пухким покривалом усе місто, від чого воно здавалося мирним і блаженним.

Йому згадалися події 1246 року, коли, перебуваючи під охороною короля Генуї, він відрядив до Даниїла легатів з пропозицією коронувати руського князя і повернути його під благословення римського єпископа. Якби тоді це вдалося, то вплив римського престолу простягнувся б аж до диких орд Батия. На жаль, зірвалося. Хоч і виправдовував свої дії Інокентій IV, але все ж згодився з тим, що у цьому була провина обох. І він, і Даниїл переслідували лише свою мету: Рим намагався приєднати руські землі під своє покровительство, Галич старався лише використати вплив Папи для боротьби з монголами. Все закінчилося тим, що запальний князь вигнав від себе домініканського монаха Олексія Геселона і припинив будь-які зносини зі Святим престолом. Зрештою, це було навіть доречно. Усі ці роки римський престол у Римі не перебував.

– Ваша Святосте? – обережно озвався кардинал, коли мовчанка затягнулася.

– Даниїл – моя найбільша надія і моє поки що найбільше розчарування.

Інокентій зітхнув і повернувся на своє місце.

– Де вони зупинилися? – поцікавився він.

– Неподалік. Зараз вони чекають аудієнції Вашої святості.

– Скільки їх?

– П’ятеро.

– Вони тут?

– Так, у залі для гостей.

– Що ж, не будемо їх заставляти чекати. Через чверть години проведи їх до мене.

З цими словами Папа підвівся і зник за бічними дверима, де знаходилася тронна зала.

Коли п’ятеро литвинів у супроводі секретаря предстали перед Римським Папою, він сидів на високому троні у тій же білій сутані, тільки на шиї у нього висіла шерстяна широка стрічка – палій. Один її кінець опускався на груди, а інший перекидався через плече на спину. На палії були нашиті декілька хрестів із чорного сукна. Голову первосвященика покривала невисока біла тіара із білої цупкої тканини з подвійною золотою діадемою.