Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Та вони ж його королем зробили! – вигукнув воєвода.

– Ти їм віриш? Ось бачиш, і Міндовг також не вірить. І правильно робить.

– Що ти пропонуєш, батьку? – подав голос Лев. – Бачу, у тебе вже визріло рішення.

– Визріло, і давно, – відповів Данило.

– І яке воно?

– Все те, що тільки-но сказав воєвода.

– Але ж ти сам згодився, що це нереально, – вставив Роман.

– Нічого нереального немає, – поважно відказав Данило. – Можливо все, тільки треба знайти підхід.

– Тобто ти хочеш підняти проти Батия суміжні з нами князівства і водночас втримати тих, хто не приєднається до нас, від спокуси захопити незахищені землі? – не вгавав Лев.

– Саме так.

– Але це нереально! – повторив Роман. – Пробач, батьку, але навіть з тевтонцями у нас не мир, лише перемир’я. Як ти зможеш втримати німців від спокуси?

– Я їх не втримаю, але до нападу на Литву чи Польщу справа не дійде, – продовжив Данило Романович. – І знаєте чому? Не через раптову милість тевтонців. Для них не існує такого слова, як жалість. Мені розповідали, що у хрестовому поході тевтонці усіх вразили своєю жорстокістю щодо ворога, полонених, жінок і дітей. Хоч інших рицарів також важко було запідозрити у жалощах. Але мова не про це. Тевтонці не нападуть ні на Міндовга, ні на Болеслава з дуже простої причини: вони просто не залишать свої землі без війська.

– Тоді навіщо ця розмова? – запитав Шварно, який досі мовчав. – Ти ж не можеш заставити Белу полюбити Болеслава, а їх обох – гросмейстера!

– Я – ні, але є людина, якій це під силу, – відповів князь.

Він не сказав, про кого йдеться, але Костянтин одразу відгадав думку князя. Безумовно, Данило мав на увазі Папу Римського.

– Інокентій? – Запитання Лева підтвердило, що не один лише воєвода здогадався, кого мав на увазі Данило.

– Саме він.

– Але ж, батьку, Папа вже відправляв до тебе своїх послів. А ти їх вигнав.

– Це було шість років тому, – нагадав князь. – Тоді Папа хотів лише одного – приєднати руські землі до Риму.

– А хіба нині він цього не хоче? – запитав Роман.

– Хоче. Не думаю, що Папа відмовиться від свого.

– Ти підеш на це?

Данило подивився на Василька, який це запитав.

– Піду! Заради того, щоб вигнати з Руської землі монголів, піду. Бог дав і їхню віру, і нашу. І до недавнього часу ми були – одно!

– Не думаю, що бояри та навіть і холопи приймуть віру тевтонців, особливо після того, що вони чинили у Лівонії чи Пруссії.

– А що наші ж таки робили зі своїми? – підвищив голос Данило. – Той-таки Ростислав чи Судич? Але ж нічого, забулося.

– Добре, – згодився Василько. – Бачимо ми, що ти все продумав. Скажи, що у тебе на думці? Що ти тримаєш такого, про що ми ще не знаємо?

Данило Романович усміхнувся, розгадавши хитрий намір брата вивідати, що він тримає наостанок.

– Гаразд, слухайте, – згодився князь. – Князь угорський повідомив мене, що Папа Інокентій видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії і Померанії, в якій закликав їх до хрестового походу проти монголів.

– Цього мало, – засумнівався Василько. – Що вони можуть нам дати? Лише декілька тисяч воїнів.

– Це ще не все, – заспокоїв Данило. – Це лише початок. Бела дав мені знати, що проти татар підніметься увесь християнський світ, якщо я пристану на умови Папи.

– І що це за умови?

– Я визнаю верховенство Риму як у релігійному, так і у владному відношенні. Мало того, Папа передасть мені владу над усім християнським воїнством, але для цього я маю коронуватися. Інакше інші королі просто не стануть мене слухатись.

– А ти?

– От саме для цього я і зібрав вас тут, щоб разом вирішити, що нам робити.

У кімнаті запала мовчанка. Рішення, яке мали ухвалити присутні, було непросте. Кожен розумів ту небезпеку, на яку, можливо, наражав рідну землю у разі приходу сюди хрестоносців. У людей ще не загоїлися спогади про безчинства угорців, поляків і тевтонців; з іншого боку, монгольська навала була незрівнянно кривавішою. У той же час монголи не чіпали руської віри, до неї у них не було ніяких претензій; заступництво ж Папи Римського означало зміну деяких елементів грецької віри, невелику, але все ж зміну. І невідомо, як до цього поставиться Константинополь.

– Що на це скаже Кирило? – подав голос Костянтин, маючи на увазі митрополита.

– Його серед нас немає, – нагадав Данило.

– Але він дізнається рано чи пізно!

– Краще вже пізно, – вставив Василько. – Тоді поставимо його перед фактом.

– Значить, ти згоден зі мною? – запитав Данило брата.