Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– Пробач, князю, – відказав, підводячись, Милій, – але бачить Бог, не з власної волі я подолав далеку відстань. Не сам я прибув до тебе.

– Не сам? – здивувався князь. – Хто ж іще з тобою? Де твої супутники?

– Не думаю, що їхня поява звеселить твоє серце, князю, – похмуро промовив Милій.

Він обернувся і махнув комусь рукою. Великі двері прочинилися, і у трапезну тихо увійшли двоє чоловіків. При їхній появі замовкли всі. Пишні, розшиті орнаментом халати, підперезані широкими поясами, гостроверхі шапки з хутра, легкі чоботи із задертими носами і вузенькі щілини очей на позбавлених будь якої рослинності жовтих обличчях.

Монголи!

Воєвода Костянтин бачив, як спохмурнів Данило Ро-манович, як стиснув кулак Лев, напевне, шкодуючи, що немає при собі меча, як докірливо похитав головою митрополит Кирило.

А несподівані гості упевнено йшли вздовж столів, за якими принишкла знать. Так ідуть господарі у своєму будинку.

На два кроки від них простував третій прибулець, одягнутий у монгольську одіж, але риси мав слов’янські.

За ними двоє інших монголів несли чималеньку скриню.

Процесія зупинилася перед князем. Їх розділяв не лише широкий стіл, а, здавалося, широкий Дніпро відмежовував їх одне від одного.

Пам’ятаючи дні, проведені у Батия, Данило хотів підвестися зі свого місця, як тоді, два роки тому, але тут на нього дивилися його підлеглі, і князь опанував себе і рівним голосом, який нічого не виражав, запитав:

– Хто твої супутники, Милію?

– Посланці хана Бату Куремса і Темуч вітають тебе, великий князю! – сказав тлумач.

Ці слова сподобалися Данилові, і він уже тепліше запитав:

– Що заставило великого хана відправити до мене у таку далеку дорогу своїх людей?

Тлумач почекав, поки закінчить говорити Куремса, і продовжив знову:

– Достойні посланці прямували до короля Бели із особистим листом великого хана. Знаючи твою, князю, відданість господареві, вони вирішили відхилитися від прямої дороги і висловити свою пошану до могутнього князя русів і принести тобі подарунки.

З цими словами двоє монголів винесли наперед скриню і поставили перед Данилом, не відкриваючи її. Монголи знали, що подарунки призначені лише для князя, тому іншим бачити їх не личить.

Данило кивнув головою.

– Подарунки прийняті! – сказав він. – Запрошую вас розділити з нами трапезу.

Перекладач передав монголам слова Данила. Вони перезирнулися, і наперед виступив Куремса.

– Коли ти був у нас в Сараї, – сказав він, – ти відмовився пити наш кумис. Ми на тебе не образилися, бо не до душі тобі наше питво. Дозволь же і нам не пити ваше вино.

– Що ж, це мудрі слова, – похвалив князь. – Тоді дозволь, мої люди проведуть вас до покоїв, де ви зможете відпочити перед далекою дорогою.

Монголи вклонилися і так же мовчки покинули трапезну. Коли за ними зачинилися двері, присутні неначе за командою повернули свої голови до Данила. Він підвівся, помахом руки наказавши усім залишатися на своїх місцях.

– Я маю поговорити з Милієм, – пояснив він. – Пішли, воєводо!

Милій задріботів за князем і зник за бічними дверима.

– Причини щільніше! – наказав Данило.

Милій зачинив двері і подивився на князя. Його вразила та зміна, що відбулася із Данилом; здавалося, він скинув з себе маску величі і сили й перетворився на немолоду стомлену людину, змучену обов’язками, що на неї звалилися.

Данило сів на високий трон.

– Розповідай!

– Немає тут моєї вини, – запально почав Милій. – Вони прибули до мене несподівано і запитали, де нині князь. Я їм пояснив, що ти, князю, воюєш на півночі, проти литвинів, і у Холмі тебе немає. Куремсу (а він головний у них) зацікавило, чи не замишляєш ти чого проти Сарая. Я одказав, що свою силу мій князь зазвичай направляє на північ і на захід і аж ніяк не на схід. Не знаю, чи переконав я їх, але монголи вирішили поїхати сюди.

– Тобто намір поїхати у Холм виник несподівано, а не був запланований? – допитувався Данило.

– Атож, думаю, що Куремса вирішив заодно розвідати наші укріплення.

– І що?

– Я повів їх обхідним шляхом, – повідомив Милій. – Ні у Белз, ні в Луцьк ми не заїжджали.

– Це добре, – похвалив намісника Данило. – Гаразд. Що вони збираються робити далі?

– Звідси поїдуть до волохів. Мене великодушно відпускають. Про це мені говорив тлумач.

– Він русич?

– Так. Володар. Десь із Чернігівського князівства, чи що там від нього залишилося. Він проявив себе здібним під час оборони Чернігова, отож Батий, вражений його звитягою, звелів пощадити.