Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

– І він із вдячності став служити ханові? – грізно промовив князь. – Тисяцького Дмитра після взяття Києва також Батий відпустив, але це не змусило його зрадити свою віру. Добре, з перевертнями розберемося потім. Скажи краще, як сприйняв Куремса побачене?

– Він був задоволений, – відказав Милій.

– Ще б пак! – протягнув Данило. – Їм миліше бачити міста без стін. Ну нічого, все до пори до часу. Дякую, Милію, за вірну службу. Переночуй ніч у Холмі, а завтра зранку відправляйся назад. Бакота – ворота до всього князівства, і вони мають бути на замку. Завжди.

– Я зрозумів тебе, князю! – вклонився Милій. – Зроблю так, як волієш.

Князь Данило залишився сам. Ось уже п’ятнадцять років, відтоді як під Дорогочином він наголову розбив тевтонців і в бою отримав підступний удар булавою у тім’я, зір його поволі тьмянішав. Бували миті (коли він був особливо стомлений чи напружений), і тоді очі розрізняли лише світло і тінь. Правда, потім зір відновлювався, але князь боявся, що настане мить, коли все бачене остаточно поглине темрява. І все ж Данило сподівався, що не доживе до цього.

Поява посланців хана Батия нагадала Данилові його поїздку в Сарай два роки тому. Авжеж, тоді, зайнятий безупинними війнами зі своїми суперниками, він не встиг укріпити міста і вони залишилися беззахисними проти підступного ворога. Як би у нього тоді було більше часу, то зумів би підготуватися до зустрічі непроханих гостей, і хто знає, може, і не пропустив на свої землі монгольську навалу.

Двері покою тихо відчинилися, і князь побачив на порозі Костянтина.

– Запроси сюди брата, синів і сам приходь! – сказав Данило.

Невдовзі Василько, Лев, Роман, Шварно і Костянтин сиділи півколом перед троном князя. Данило обвів усіх поглядом, зупинився на наймолодшому, Шварнові.

– Я не хотів говорити при всіх, – почав він. – Особливо не хотів, щоб нашу розмову чув його святість. А поговорити нам є про що. Гадав відкласти її на пізніше, хоча б на завтра, але непрохані гості переконали мене, що відкладати далі вже нікуди. Хоч і раніше ця розмова також не могла відбутися. Я вам не відкрию нічого нового, коли опишу наше становище. Князь угорський Бела, який довго тривожив наші кордони, зрозумів усю марність боротьби, породичався з нами і перестав бути нам небезпечним. Після смерті короля краківського Лєстка Польща теж перестала бути для нас загрозою. Тевтонці ще не забули Дорогочин і сюди більше не поткнуться. За литовців поручиться Шварно, тим більше, що Міндовг сам віддав нам Чорну Русь. Таким чином, за ці кордони я спокійний.

Присутні уважно слухали князя; Костянтин час від часу на знак згоди кивав головою.

– Але є сусід, з яким неможливо домовитись, – продовжував Данило. – Батию не потрібна сильна Русь, і будь-які перемовини з цього приводу розпочинати безглуздо. Але і нам далі терпіти зверхність хана більше несила. Я не починав цю розмову, поки у нас на кордоні стояли ворожі нам володарі. Зараз же, гадаю, настав час діяти. Я готовий вислухати кожного з вас, порадьте, що нам зробити, щоб позбутися нестерпної опіки. Воєводо, що ти скажеш?

Костянтин здивовано підвівся.

– Чому я, князю?

– Хочу, щоб ти сказав свою думку першим, щоб на тебе не вплинули наші слова.

– Що ж, як скажеш, князю. Тут і думати нічого. Монголи сильні, у них багато війська, залізна дисципліна, і вони вірять своїм зверхникам. Але це не головна причина, чому вони сильні. Адже ми були роз’єднані. Якби чернігівський князь прийшов на допомогу рязанському, а не став чекати, гадаючи, піде на нього Батий чи поверне на північ, якби Переяслав відправив дружину на рать не на своїй землі, а раніше, монголи не перетнули б Дон. Отак сталося те, що маємо тепер.

– Я знаю, до чого ти хилиш, воєводо, – вставив Данило.

– Так, князю, ти мене правильно зрозумів: одні ми з монголами не впораємося, – підтвердив Костянтин.

– Що ти пропонуєш? – запитав Василько.

– Ти, князю, перерахував королів, які перестали бути нашими ворогами і породичалися з тобою. Кинь клич, і Бела, Міндовг, Болеслав пришлють війська на допомогу.

– А чи пришлють? – засумнівався Василько. – Батий не обклав їх даниною.

– І нас ні.

– Так, але вони не мають спільних земель з Ордою, – підтримав брата Данило. – До того ж Бела останнім часом змінив свої плани щодо Романа. Він відмовив йому у підтримці на володіння Австрією. Навіть якщо Міндовг захоче нам допомогти, він таким чином оголить свої північні землі перед Тевтонським орденом.