Петро Лущик - Тамплієри короля Данила

Після трьох вдалих денних переходів абат Опізо переконав себе, що у такого організатора, як де Пардо, усе передбачено, їхня подорож закінчиться вчасно, без ускладнень, і єдиними неприємностями будуть відсиджені сідниці і ниюча спина у незвиклого до таких переходів монаха.

Неприємність трапилася саме там, де її найменше чекали. Всі попередні дні тамплієри зупинялися у сицилійських містах, а цього разу на їхньому шляху виникло місто Беневенто. Невідомо яким чином воно, оточене звідусіль Королівством Обох Сицилій, далеко від Риму, змогло встояти перед могутнім сусідом і, хоч номінально, все ж зберегло відданість Папі Римському. Хоч Беневенто лежало дещо осторонь шляху (легше було проїхати через Неаполь чи Капую), Гійом де Пардо спеціально заїхав сюди. Тут була батьківщина Уго делла Барбо, й італієць переконав командора у доцільності заночувати саме тут. Зрештою Гійом згодився. Їхній невеликий загін випереджав графік, тому переживати, що вони вчасно не приїдуть до Риму, не варто.

Ніч у таверні пройшла спокійно, як і попередні. Зранку, нашвидкуруч скоромно поснідавши, подорожні покинули межі міста. Дорога пролягла засніженими полями, лише де-не-де зустрічалися невеликі ліски. Саме в одному такому лісі загін і потрапив у засідку. З обох боків дороги з-за дерев з’явилися озброєні, одягнуті у поношений одяг люди і оточили рицарів. Нападників було більше п’ятдесяти, з першого разу командор точніше порахувати не міг. Озброєнням розбійники, як і одягом, також не могли похвалитися – лише довгі списи, у декого в руках блищали леза коротких мечів.

Тамплієри насамперед були рицарями, що стали монахами, а не навпаки, і до подібних ситуацій були готові завжди. Тому вони миттю згрупувалися, і бойовий клич тамплієрів «босеан» тут виявився зайвим. Зрештою, храмовники ніколи не застосовували його у подібних ситуаціях – це була команда для бою з невірними, сарацинами.

– Рідфор! Шевальє! Ви охороняєте падре! – тільки і встиг крикнути де Пардо і, вийнявши з піхов довгого меча, кинувся на групу розбійників, що опинилися найближче до нього.

Його кінь, звиклий до подібних битв, збив грудьми першого розбійника і з усієї сили опустився на вже поверженого передніми ногами. Почувся тріск продавленої грудної клітки. Його почув де Пардо, наносячи у той час смертельний удар наступному ворогу. Той устиг прикритися невеликим круглим щитом, на вигляд надійним, але могутній удар мечем розкраяв прикриття навпіл, і щит впав на землю разом з відрубаною по лікоть лівою рукою. Поранений розбійник від болю дико заволав, і його крик потонув в інших криках і дзенькоті зброї.

Хоч на одного рицаря-тамплієра і припадало п’ятеро розбійників, враховуючи зброєносців, перевага нападників не була вже такою очевидною, і великої загрози для загону не становила. Ненавчені веденню бою розбійники були приречені. З власного досвіду Гійом знав, що ватажки розбійників уникають нападати на рицарів орденів, а на добре озброєний загін і поготів.

Тим часом нападники спробували застосувати коронний для всіх розбійників прийом: довгим гаком зачепили за лати П’єра де Мореля і намагалися скинути його з коня. Цей прийом був дійовим, але лише тоді, коли рицар подорожував сам. Тут же держак гака розломився від удару де Артуа, а Жак прикінчив і двох «вояків», що вчинили цю спробу.

Успіх подібних засад був у несподіванці і чисельній перевазі. І те, й інше в розбійників було, але супротивник виявився не таким слабким, як здавалося спершу. Тому розбійники швидко зрозуміли, що битва програна і що єдиним шансом на порятунок є якнайшвидше відступити. Що вони й зробили, залишивши на закривавленому снігу зо два десятки порубаних тіл – мертвих і поранених.

– Втрати?

Це було перше, чим поцікавився Гійом де Пардо після завершення бою.

Втрат не було, лише у зброєносця Едуарда Бомона виявилася глибока рана у лівому плечі.

– Нічого, – заспокоїв усіх Бомон. – Це не смертельно. Швидше рицарем стане.

Незважаючи на нестерпний біль, Джузеппе спробував усміхнутися на такий незграбний, але все ж комплімент рицаря.

Інших поранених не було.

Абат Опізо тим часом зіскочив з коня.

– Ви куди, падре? – запитав командир.

– Може, серед цих нещасних є умираючі, – просто відповів абат. – Мій обов’язок їх висповідати.

З цими словами він підійшов до першого пораненого. Про його важкий стан говорив уламок списа у животі.

До Гійома під’їхав Роже де Обер. Командор помітив у нього на грудях кров.