Сергій Залевський - Громадянин

– Нічого не розумію – задумливо говорив сам з собою пілот – три години польоту по спіралі, і так кілька разів – скрізь одне і те ж, ніяких штучних споруд або уламків, виглядає як звичайний астероїд. Звичайно форма у нього трохи неправильна для природного космічного тіла, а так нічого, що могло б його віднести до штучного об'єкту. Сканер між тим, так і продовжував «божеволіти», показуючи то один мінімум, то інший максимум.

– Може я щось пропустив, потрібно переглянути запис – дивишся, і щось знайду. Болт, припинити маневри, вимкнути усі сканери – бос думатиме.

– Прийнято, бос.

Технолог став переглядати запис свого тригодинного обертання навколо цієї морквини – на це пішло ще декілька годин з урахуванням перерв на їжу і технічних пауз, які він робив для зняття втоми з очей і мозку. Нічого такого, що б виділялося або впадало у вічі – така ж побита часом поверхня, як і у сусідів – дрібні і великі кратери від попадання астероїдів, декілька неглибоких тріщин в різних місцях морквини – все хаотично і безсистемно. Чоловік вже збирався кинути це зайняття унаслідок відсутності результату, як раптом погляд зачепився за деяку неприродність – один з великих кратерів у вершині конуса мав чорний колір свого дна попри те, що світло від прожекторів «Белза» падало на нього під тупим кутом – відблиск має бути іншим.

– Болт, рухай в цю точку – сідаємо біля кратера, маса такого астероїда не дуже велика, щоб створити сильне поле тяжіння – гадаю, зможемо злетіти з нього спокійно і без напруги.

Збирався в дорогу повільно і ретельно: одягнув свій технологічний «ІТ4» – в ньому був вбудований підсилювач нейромережі, що було необхідним чинником, оскільки думав узяти з собою ремонтного дроїда з комплекту корабля – може доведеться щось-таки різати, та і одному йти туди було трохи страшнувато. Начепив на усі поясні кріплення дихальні патрони і акумуляторні батареї – тепер його автономність була теоретично на рівні чотирьох діб. Марення звичайно, в туалет захочеться набагато швидше, але запас, як мовиться, кишеню не тягне. На стегнові кріплення причепив обидва пістолети, заздалегідь перевіривши стан накопичувачів – відчув себе впевненіше і потопав до вхідного шлюзу, прихопивши заразом і дроїда – останній спритно перебирав суглобовими маніпуляторами, рухаючись поряд з фахівцем.

– Так, тут щось нечисто – Макс стояв на краю кратера і дивився на його дно – у світлі плечових прожекторів свого скафа воно теж залишалося чорним, не відбиваючи світло назад. Доведеться подивитись зблизька на цю нелогічність… Бобик, поруч! – це так тимчасово звали дроїда.

А зблизька виявився ще один обман зору – дно «чорніло» вертикально – ось такі фокуси видавав цей «морквяний» астероїд. Сама чорнота пояснювалася просто – це було, поза сумнівом, штучною спорудою – перешкода, або люк всередину небесного тіла. Роздивляючись цю конструкцію, новоспечений археолог приходив до думки про те, що вона йому нагадувала мембрану з павутино-подібною структурою, «вплетеною» в матеріал перешкоди. Поторкав обережно рукою – відчуття такі, неначе засовуєш руку у в'язку смолу – матеріал пропускав рукавичку скафа всередину неохоче, а відпускав ще більш неохоче.

– Як би не застрягти тут, як муха на липучці – припала до місця аналогія – і як її відкрити? Тепер стала зрозуміла неординарна поведінка промислового сканера – ця брила була явно штучною усередині.

Штучний інтелект древнього корабля вже давно втратив відлік часу з того моменту, коли пілот і єдиний розумний на його борту, зробив останній подих. Відтоді корабель поступово помирав – навіть така наднадійна техніка, яку робили його творці – древня раса Де'галір, що колись контролювала цю галактику, не могла зупинити час. Коли це було – десять тисяч років назад або п'ятдесят тисяч років назад, мозок корабля згадати не міг – для нього поняття часу було відносним і другорядним. Він міг існувати ще довго – головне, щоб була енергія для його псевдожиття.

Деякий час назад, знову ж таки, приблизно – пара сотня років або тисяча – у нього стало наростати відчуття стурбованості – головний реактор, як єдине джерело його існування, став зменшувати вироблення енергії. А енергія для штучного розуму була усім, тому, щоб максимально продовжити час свого існування і виконати останній наказ свого пілота, він став поступово відключати окремі секції і приміщення корабля. Так, за декілька сотень або тисяч років, це диво інженерної думки древнього народу, поступово зробилося повним непридатним мотлохом, зберігши лише у відносно «живому» стані два приміщення. Першим приміщенням була рубка, де знаходився сам мозок і другою була медична каюта, де в одній з капсул лежало тіло древнього пілота, а в іншій лежало те, що повинне було знайти свого нового носія. Не вважаючи, звичайно аварійного шлюзу і аварійного медичного дроїда на випадок, якщо потенційний майбутній носій не зможе самостійно дістатися до капсули і його вмісту.