Василь Врублевський - Тріщини

Вранці її розбудила хазяйка:

– Там тебе якась жінка.

Марія схопилася, накинула на голе тіло (спала завжди без нічого) халатика і, защібуючись на ходу, вибігла на передухіддя.

То була Текля.

– Ви? – здивувалася.

Текля усміхнулася і, не чекаючи запрошення, ступила через поріг до коридорчика.

– Я, – відказала, прискіпливо роздивляючись.

– Як ви мене знайшли? – Марія незвідь-чому розхвилювалася.

Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбільше у світі її цікавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, і не вдавала. Може, її й насправді воно займало зараз найбільше у світі.

Нарешті, хмикнувши, обернулася до Марії.

– Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити.

Марія промовчала. Втім, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала.

– Маєш, сподіваюсь, окрему кімнату, а не тулишся на розкладачці в кутку?

– Ну, звісно ж…

Марія, здається, щойно тепер отямилась.

– Проходьте, – запросила, – двері праворуч…

– Чого це ти викаєш? – в Теклиних очах майнуло невдоволення.

– Пробач, – дівчина винувато всміхнулась.

Винувато – хоча нізащо не змогла б сказати, у чому та провина…

Текля владно штовхнула долонею двері до Маріїної кімнатки. Стала на порозі, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися.

– Так, – сказала, надаючи голосові відтінок неприємного враження.

Чи намагаючись надати голосові відтінок неприємного враження? Певно ж, саме так: намагаючись. Бо насправді (і Марія це відчула) побачене не справило на неї хоч якогось враження. Бо побачила вона те, що й сподівалася побачити: шафу, яка була, вочевидь, ровесницею хазяйки-пенсіонерки; ліжко з металевими бильцями (чи не якийсь зальотний прапор притарганив з казарми за слоїк самогонки?); два стільці; столик під вікном, а на ньому – настільна лампа за сім сорок, прозвана дотепниками «жидівочкою».

– Так, – повторила Текля й поглянула через плече на Марію. – Ну що ж, хоч чаєм почастуй… А втім, не треба! – передумала раптом. Впіймала пальцем рукав Маріїного халатика: – Зайдемо, без свідків поговоримо, – скосила очі у бік кухні; була впевнена, що за непричиненими її дверима причаїлась, ловлячи кожне слово, хазяйка: о, не треба мати надрозвиненої інтуїції, аби знати, аби бути впевненою на сто двадцять відсотків, що саме так воно і є! Всі ці бабусі ох же й грішні на вухо – то, буває, недокричишся до них, але як стає нагода щось підслухати, почують навіть, як у непошлюбленої курвочки із сусіднього будинку диван вночі порипує…

Марія вагалася, але Текля усім своїм виглядом демонструвала, що свого наміру не відступиться.

Ні, вона не переконувала, не агітувала, не наполягала, не впрошувала. Вона мовчки сиділа на ліжку й терпеливо чекала, коли дівчина погодиться: «Що ж, хай буде по-твоєму…»

Чекати їй довелося довго. Марія кілька разів намагалася щось сказати, але Текля не давала їй вимовити і слова, самим лише поглядом наказуючи: «Не поспішай, подумай добре!» Марія двічі чи тричі виходила з кімнати, та коли поверталася, заставала Теклю у тій же позі, все з тим же незмінним виразом на обличчі, все з тим же незмінним, рішучим наказом в очах: «Не поспішай, подумай!»

І врешті здалась:

– Що ж, – сказала, – хай буде, як ти хочеш…

Він пропав ненадовго. Не минуло й кількох днів, як заявився знову. Чекав біля під’їзду, на лавці під дашком, мав на колінах трійцю жоржин і курив люльку.

– Здрастуй, – мовив спокійно, ніби й не було поміж ними ніяких непорозумінь, ніби зустріч ця цілком природня і навіть звично-буденна. – Як справи?

Марія не відповіла й не глянула в його бік. Ковзнула байдужим поглядом по жоржинах і поготів. Та, якщо по правді, квіти її дещо заінтригували. Це було щось нове й незрозуміле: навіщо цей маскарад? Невже думає, що вона клюне на цей банальний трюк? Хіба не відчуває, що може розраховувати тільки на те, щоб отримати ними по мармизі?

Він помітив той її позирк і, здається, зрозумів його.

– Не переживай, – посміхнувся, не виймаючи люльки з рота, і від того посмішка вийшла кривою й злостивою. – Не переживай, це не тобі. Йду на іменини до тещі, треба засвідчити свою повагу…

Марія зробила крок уліво – обминаючи його наваксовані штиблети, ступила до дверей. Думала, що намагатиметься зупинити чи притримати, і зготовилася дати відкоша. Але він навіть не поворухнувся. Тільки коли зайшла вже до під’їзду, кинув навздогін: