Василь Врублевський - Тріщини

– Машо, тебе Теокліна Нарцисівна викликає!

Цієї ночі перед суботою їй приснився сон-спогад.

… ніяк не пригадати плакала чи сміялась

… ніяк не пригадати

хто підхопив майже безживне тіло

поволік до ванної

хлюпнув в обличчя водою

тоді опустив на підлогу

й задер спідничку

… дзюркотіла вода

… тільки й пригадується, що – дзюркотіла вода…

Прокинувшись, вона ще довго лежить із заплющеними очима, ще довго намагається стулити уламки розбитого напівбезпам’ятства, і раптом помічає, що всеньке тіло її тремтить.

«Ну, досить!» – каже вона собі.

Так вона казала собі вже багато-багато-багато разів. Саме: казала. А не наказувала. Просто казала. От і зараз – просто каже. Тоном – ніби комусь обіцяє. Та ні, обіцяти немає кому. Дурість, яка велика дурість: навіщо обіцяти, коли (і ти це добре знаєш) обіцянки твої непотрібні нікому, навіть тобі самій.

Навіть тобі самій.

Навіть тобі.

Отже: треба вставати, довго на совість відсвіжувати лице крижаною водою (літрового слоїка завбачливо, ще звечора, поставлено у холодильник), ретельно чистити зуби (не забуваючи кілька разів вичавити пасту з тюбика у рот і, потримавши на язиці, ковтнути), опісля всього – міцний чай без цукру…

Вона нарешті ворушить повіками і, повернувши голову, зиркає на циферблат годинника.

Чверть на восьму.

Чверть на восьму.

Чверть на восьму.

Отже: на повернення до життя, до такого, яким воно є щодень від ранку до вечора, залишається сорок хвилин.

Треба вставати.

Треба вставати.

Треба!

Голова важка, але, слава всевишньому, болю у скронях і потилиці, здається, немає. І то вже добре, дуже добре… Щоправда, трохи піднуджує, та то вже дрібниці: два пальці в рот і…

В рот?..

Вона (та, що у сні) спиняється посеред кімнати: це так нагадує те, вчорашнє.

… хтось підхопив безживне майже тіло

і поволік до ванної

… дзюркотіла вода

… дзюркотіла вода

… дзюркотіла

І вона прокидається.

Текля ніби стояла за дверима напоготові: ще не встигла Марія забрати пальця з пігулки дзвінка, як клацнув замок.

– О, привіт!

На Теклиному обличчі – лише привітність; вона в усьому – у зеленавих злегка очах, на ще не напомажених, та однак яскравих, губах, у ямочках на щоках.

Ямочки ті ледве помітні, і з’являються тільки тоді, коли Текля усміхається, та й то не завжди; Марія зауважувала вже не раз: якщо Текля усміхається не щиро, а силувано, задля годиться, то їх тоді й видивлятися годі.

– Заходь!

Марія переступає поріг, знімає туфельки-«човники», взуває капці і йде за господинею до «великої кімнати».

– Хочеш, відика увімкну?

Марія знизує плечима – так, ніби їй байдуже, ніби її це зовсім не цікавить, ніби весь вільний час свій вона тільки те й робить, що дивиться відик і що він їй смертельно остогид.

Теклю чомусь Маріїна байдужість насторожує, навіть дратує, і вона підступно запитує:

– Що, тебе вже нудить від порнухи?

– Порнухи? – бентежиться дівчина. – Ні… Звідки ти взяла, що я…

– Куди поклала, звідти і взяла!

В голосі Теклиному жодного натяку на поглуз, ні бодай на легку, дружню іронію. Такий собі мимовільний жарт, експромт, каламбур, гра слів і тільки. Але Марія певна того, що це не так.

Вона знає це, але збагнути – що саме не так, чому не так – не може.

… ти просто приречена повсякчас почуватися поруч з нею дурнуватим дівчам… вона в усьому, завжди, на кожному кроці дає тобі це відчувати, вона вивищується над тобою, не вивищуючись нібито, вона насміхається з тебе, ніби й не насміхаючись…

– То ти категорично проти порнухи? – лукаво дивиться Текля, вже зарані вгадуючи Маріїну реакцію на своє запитання, і не помиляється: Марія зніяковіло, дещо присоромлено навіть, переводить погляд на екран телевізора і поспішає заперечити:

– Та ні, чому ж…

– Якщо так, – бісикувато вистрілює очима Текля, – то поставлю тобі новеньку касетку, щойно вчора придбала. Гарантую, що нічого подібного ти ще не бачила!

…Боже, який жах! невже вона може це дивитися? але ж дивиться, дивиться таки, і так спокійно, зрідка навіть посміхаючись, і очі її іноді ледь-ледь спалахують, загоряються… ну, гаразд, хай навіть так: «дивиться без огиди»… але ж невже їй це справді подобається?..

Марія довго (надзвичайно навіть довго) вагається й нарешті насмілюється:

– Скажи… Тобі подобається це?

– Що? – перепитує Текля, не відриваючи погляду від екрану. – Лесбіянки?