Василь Врублевський - Тріщини

– Та ні! – розгублено заперечує Марія: від раптової думки, що Текля може запідозрити її в «такому інтересі», дівчині зробилось не по собі. – Такі фільми взагалі…

Текля скоса зиркнула на неї. Схоже, це запитання було для неї цілком, ну зовсім, несподіваним. Вона замислилась на мить, на крутому чолі її з’явилися тоненькі павутинки зморшок. Врешті промовила, не дуже впевнено промовила:

– Не скажу, щоб так уже й подобались, але інколи це заспокоює, знімає втому, стрес…

– Заспокоює? – Марія не приховує, що вражена Теклиною відповіддю, вражена настільки, що, відкинувши будь-які застороги, вже не вважає за можливе й потрібне критися зі своїми справжніми почуттями: – Ти серйозно?

Текля випросталася в кріслі й метнула на Марію вбивчо-зневажливий позирк.

– А що? – спитала сухо. – Думаєш, що не так? Але навіщо б мені здалося лукавити перед тобою?! Навіщо? Подумай, дівчинко!

Це «подумай, дівчинко» , мовлене таким підкреслено ввічливим (а насправді нищівно холодним) тоном, примушує Марію здригнутися…

Яка велика, яка безглузда необачність – забути, хто перед тобою! Біс знає, що науявляла собі! Приятелька, старша сестра, подруга… Ну, чого ти лізеш зі своїми запитаннями?! Дивись собі відика, роби вигляд, що тобі це все байдуже, невже тобі конче треба знати, що думає Текля про це? Вона вільна у своїх вподобаннях…Так-так, вона вільна. А ти? Ти хіба не вільна? Вільна. Мабуть… Але вона… вона вільніша. Бо хто ти?

«Подумай, дівчинко»– цим усе сказано…

Отож: подумай, дівчинко!..

Він таки підстеріг її, таки дізнався, де її нове помешкання: коли Марія відхилила хвіртку, стояв під кущем безу й посміхався; вона відчула ту посмішку, бо бачити її не могла – вечір і освітлення поблизу ніякого.

– Тобі не набридло? – спитала вона, анітрохи не здивувавшись йому.

Він зробив крок уперед і зупинився.

– Набридло? Що мені має набриднути?

– Сам знаєш, – відказала, причиняючи хвіртку. – Невже ти не розумієш, що все це даремно.

– Я так не думаю.

– І погано, що не думаєш.

– А навіщо сушити мізки, коли впевнений?

Він торкнувся кінчиком язика нижньої губи; знову ж таки: Марія того не бачила (вечір і освітлення поблизу ніякого), а здогадалася – як-не-як, добре вивчила його манери, – заклав руки за пояс, хитнувся вправо-вліво і повторив, розтягуючи слова:

– Навіщо думати, якщо впевнений?

– У чому? У чому ти впевнений? – ще стримувалася, та відчувала, що самовладання може зрадити їй будь-якої миті, і це лякало її, лякало найбільше: не мала права спасувати, бо тоді все, тоді кінець…

Він знову гойднувся.

– Ти знаєш!

– Що я знаю?

– Ти знаєш: я впевнений, що ти будеш моєю!

І (знову!) гойднувся вправо-вліво.

… чи, може, навпаки?

вліво-вправо?

спершу вліво, а потім вправо?

вліво-вправо, вліво-вправо…

а втім, яка різниця?

вліво-вправо, вправо-вліво…

Але вона вхопилася за це, наче за рятівну трісочку.

Врешті, чому «наче»? То й справді було для неї рятівною трісочкою: все вмить відступило на другий, третій, чортзна-який план, і вже ніщо більше не турбувало Марію, окрім – вправо?.. вліво?..

Він збагнув, що знову (вкотре, вкотре вже!) програє, але ж і його так само важко, майже неможливо було вивести з рівноваги, позбавити самовладання, змусити відступити: те, що він зараз піде, аж ніяк не вважатиметься за поразку! Те, що він зараз піде, означатиме лишень, що пролунав гонг, сповіщаючи про закінчення чергового раунду, і тільки це, і нічого більше!.. Та однак він не втримався, аби не зімітувати під завісу атаку.

– Ну, що ж, – посміхнувся все тією ж трафаретною своєю гримаскою, причаєною у кутиках тонких губ. – Ти можеш змінити ще десятки квартир, можеш навіть переїхати до іншого міста, але від мене тобі нікуди не подітися. Я знатиму про кожен твій крок..

І знову – весь тиждень Текля сама неприступність. Марія чекає п’ятниці, і що ближче вона, тим неспокійніше Марії. Неспокійніше… Ні, не те слово – неспокійніше. Не те. Душа Маріїна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, і боязко. Боязко, бо відчуває: щось Текля замислила. А що – не збагнути і не розгадати.

І коли збігла п’ятниця – яке там збігла, коли цей день тягся, немов похоронна процесія! – а Текля так і не покликала Марію до кабінету, та роздвоєність переросла в неясну, та цілком, однак, усвідомлювану пекучу тривогу, й даремними були Маріїні сподівання, що «…ось тепер, коли все саме собою з’ясувалося…» має прийти полегкість. Навпаки, навпаки! Вона до глибокої ночі не стулила повік, і все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася?