Василь Врублевський - Тріщини

Марія не йме віри почутому: та ні, ні, Текля жартує, Текля глузує з неї!

… вона не може так думати! адже… адже це страшно – бачити в чоловікові тільки самця… Текля не може так думати насправді, вона ж чуйна, вона ж красива, вона розумна… жартує! звичайно, що жартує…

– Ой, дівчинко! – сплескує Текля в долоні. – Яка ж ти наївна! Для тебе це все ще романтика, ти ще віриш у якісь там почуття… Дурненька, чим раніше ти розпрощаєшся з цими дурними мріями, тим краще буде для тебе!

– Але ж…

– Та зрозумій же, зрозумій: позбуваючись ілюзій, ми здобуваємо свободу. А свобода – це все! Спокій, розкутість, щастя…

Марія слухає, слухає, затамувавши подих, слухає знетямлено, але й довірливо, та однак, однак, однак не вірить жодному Теклиному слову… Текля глузує з неї, вона не може говорити так на повному серйозі, не може!..

– Я бачу, – Текля примружує очі, ледь-ледь схиляє голову і дивиться на Марію тепер вже навскіс, знизу вгору; від цього очі її здаються вузькуватими, а вроджена засмага робить Теклю схожою на азійку, – я бачу, що ти не в усьому, а може, й зовсім не згодна зі мною, та це, повір, тільки тому, що ти молода й не маєш життєвого досвіду.

– А чому… – Марія нарешті здобувається на слово, але одразу ж і вмовкає: думки, та ні, лише обривки думок, неясні, безладні, протирічні обривки думок розпалюють мозок і уяву, а зволодати з ними їй незмога.

Текля завважує її даремні потуги хоч щось, хоч що-небудь, хоч якось заперечити, і її це тішить. Тішить не тому, що має можливість хизуватися власною зверхністю, ні, – тішить тому, що вона знає, чого хоче, і знає, як того домогтися, а теперішня Маріїна розгубленість тільки посвідчує: все так і буде, треба тільки довести цю розгубленість до найвищої точки – тоді це дівчисько стане підвладною у всьому й чинитиме все, чого забажає вона, Текля… Марія ще зовсім юна, ще зовсім дурненька, ще зовсім недосвідчена, вона щойно випала з домашнього кубельця, з неї, наче із кавалка м’якої глини, можна ліпити все що захочеш.

Марія нараз відчула страх від того Теклиного погляду – темні очі ніби пронизували її наскрізь…

…та ні, це мені приверзлося… Це, мабуть, від того, що Текля тут, серед хатнього затишку, зовсім не така, як на службі… На службі Текля – сама тільки зосередженість і неприступність, а в цій піжамі і з цією чашечкою – відверта, щира, своя ніби… Немов подруга, старша, досвідченіша подруга…

Текля помітила ці мигцеві переміни, та їх і не важко було помітити – якщо ти не сліпець! – на Маріїному обличчі: дівчисько ще, дитя, навіть нічого утаїти не вміє…

– А спечно, чи не так? – спитала раптом і, поставивши філіжанку на край журнального столика, дістала з кишені хустинку, змахнула бісеринки вологи з чола.

– Авжеж, – кивнула Марія.

– То чом би нам не прогулятися? Чом би не зробити вечірній променад? – підморгнула Текля змовницьки.

І, не чекаючи відповіді, підвелася:

– Ось я лишень перевдягнуся…

Не встигла Марія й вуста розвести, а Текля вже зникла в дверях суміжної кімнати – там, здогадалася, спальня.

… справді, піт ллється, наче струмком, ще півгодини – і хоч роздягайся… Текля це гарно придумала, о такій порі на вулиці просто чудово: ніяких тобі черг, ніякої штовханини, парочки на лавочках…

– Я вже! – постала Текля перед Марією в простому, недорогому, але добротно пошитому платті – з глибоким декольте, з широкими рукавами, воно було приємне оку.

Так-так, смак Теклі ніколи не зраджує! З нею по вулиці буде йти, ніби зі старшою сестрою: більше тридцяти зараз їй нізащо не даси. Того й дивись, що кавалери зачнуть липнути.

– Ну що, йдемо? – каже Текля, видимо вдоволена справленим враженням, і не втримується: – Як я тобі? Ще можу підчепити якогось хлопчика?

– А певно ж! – усміхнулася Марія, й згадала своє: «Коли б була чоловіком, нізащо не пройшла б мимо Теклі, не зачепивши її бодай поглядом…»

І усміхається ще раз.

Текля злегка похмурніє:

– Посмішка в тебе якась дивна, не така…

– Як це? – ніяковіє Марія.

– Не зовсім щира, іронічна… Мабуть, думаєш, що мій вік…

– Та що ти! – гарячково заперечує дівчина. – Нічого такого! Ти виглядаєш прекрасно, можу заприсягтися, що…

– Не треба! – дещо лагідніше перебиває Текля. – Не говори мені цих нікчемних компліментів, ти не чоловік…

– Але це не комплі…

– Маріє! Я ж сказала!

… але і наступного дня, і наступного після наступного – Текля на службі, як і завжди, сконцентрована непідступність: ані жодним жестом, ані жодним словом, ані навіть відтінком голосу вона не відступила від усталених службових стосунків. Ніби не було недільних гостин, ані довірливої розмови, ані прогулянки вечірнім містом. Спершу Марію це бентежило, але трималося те відчуття при ній недовго, їй вистачило розуму й тактовності і самій повестися так само…Так минув тиждень, аж у п’ятницю, за хвилину до вісімнадцятої, коли Марія вже зібралася з роботи, прийшла секретарка і сказала: