Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Справді так, – погодився доктор Ґрем, якому багато разів доводилося вислуховувати занудні спогади майора.

– А потім він заговорив про свою родину, про своє дитинство, а я розповіла йому про власних племінників та племінниць, і він слухав мене з великим інтересом. І тоді я показала йому фотографію одного зі своїх небожів. Такий любий хлопчик – власне, він уже давно не хлопчик, але для мене він назавжди залишиться хлопчиком, якщо ви мене розумієте.

– Звісно, розумію, – сказав доктор Ґрем, міркуючи, скільки ж йому доведеться чекати, поки стара дама дійде до суті.

– Я подала світлину йому, і він її роздивлявся, коли несподівано люди, – ті дуже милі люди, – які збирають дикі квіти й метеликів, здається, їх звати полковник і місіс Гілінґдон…

– Так, справді. Гілінґдони й Дайсони.

– Авжеж, вони. Вони несподівано підійшли до нас, сміючись і теревенячи. Посідали поруч, замовили трунки, і між нами почалася розмова. Дуже приємна розмова. Але під час тієї розмови майор Полґрейв, мабуть, цілком бездумно поклав мою фотографію до свого гамана, а гаман запхав до кишені. Я тоді не звернула на це уваги, але згодом усе пригадала й сказала собі: «Треба не забути попросити майора, щоб він повернув мені фотографію мого Дензила». Я думала про це вчора ввечері, коли грав шумовий оркестр і відбувалися танці, але не хотіла відвертати його увагу, бо вони тоді дуже веселилися, і я подумала: «Треба не забути нагадати йому про це вранці». Але вранці… – і міс Марпл урвала мову, засапавшись.

– Так, так, – сказав доктор Ґрем, – я вас цілком розумію. І ви, звичайно ж, хочете повернути собі фотографію, чи не так?

Міс Марпл енергійно кивнула головою, підтверджуючи його висновок.

– Так, ви маєте слушність. Розумієте, то його єдина фотографія, яку я маю, а негатива в мене нема. І мені дуже не хотілося б її втратити, бо бідолашний Дензил помер п’ять чи шість років тому, а він був моїм улюбленим небожем. Для мене та фотографія – єдина пам’ять про нього. І я подумала, – вибачте мою настирливість – чи не могли б ви повернути мені її? Я не знаю, кого я б іще могла попросити. Бо не знаю, під чиїм наглядом перебувають його речі й усе таке. Вони не захочуть клопотати собі голову моїм проханням. Вони не зрозуміють. Ніхто не в змозі зрозуміти, щó означає для мене та фотографія.

– Звичайно, звичайно, – відповів доктор Грем. – Я вас цілком розумію. Це дуже природне почуття з вашого боку. Незабаром я маю зустрітися з представниками місцевої влади, – похорон призначено на завтра, – прибуде хтось з адміністрації, щоб переглянути його папери та речі, перш ніж сконтактуватися з його родичами – ну й усе таке інше. Ви можете описати ту фотографію?

– На ній знято фасад будинку, – сказала міс Марпл, – і Дензил тоді якраз з’явився у дверях. Знімок зробив один із моїх інших племінників, який дуже любить бувати на виставках квітів, – і він фотографував китайську троянду, я думаю, або одну з чудових лілей, які там росли. Саме в ту мить Дензил і виглянув у двері. То не дуже добра фотографія, чіткість там трохи стерта, але я люблю її і завжди тримала при собі.

– Гаразд, – сказав доктор Ґрем, – ви, здається, описали її дуже точно. Думаю, ми без проблем повернемо вам вашу фотографію, міс Марпл.

Він підвівся зі стільця. Міс Марпл усміхнулася йому.

– Ви дуже добрий, докторе Ґрем, ви справді дуже добрий. Ви мене розумієте, чи не так?

– Звичайно, я вас розумію, – сказав доктор Ґрем, тепло стискаючи їй руку. – Не турбуйтеся. Щодня робіть вправи з цим коліном, але не перевтомлюйтеся. Я надішлю вам пігулки, які ви прийматимете тричі на день.

Заупокійна служба над тілом майора Полґрейва відбулася наступного дня. Міс Марпл була присутня на ній разом із міс Прескот. Канонік відправив службу – після цього життя тривало, як і завжди.

Смерть майора Полґрейва люди сприйняли як нещасливий випадок, прикрий нещасливий випадок, але такий, про який усі скоро забули. Життя тут складалося із сонячного світла, моря й розваг. Похмура смерть на мить накинула на все свою чорну тінь, але ця тінь висіла недовго. Зрештою, ніхто тут не знав небіжчика добре. Він був досить балакучим старим чоловіком, таким, які люблять побазікати в клубах, завжди викладаючи вам свої спогади, що їх ви не дуже налаштовані слухати. Він не мав жодного куточка у світі, де міг би кинути якір. Його дружина померла багато років тому. Він жив самотнім життям і помер смертю самітника. Але то була самотність того виду, коли людина живе серед людей і не цурається розваг. Майор Полґрейв міг бути чоловіком самотнім, але це не перешкоджало йому бути чоловіком веселим. Він розважався у свій власний особливий спосіб. А тепер він мертвий, похований, і ніхто за ним не журиться, а через тиждень уже ніхто не згадає про нього й не присвятить йому бодай швидкоплинну думку.