Аґата Крісті - Карибська таємниця

Її погляд ковзнув до того столу, за яким сидів містер Рейфаєл. Про нього відомо, що він неймовірно багатий, щороку приїздить до Вест-Індії, що він наполовину паралізований і схожий на покритого зморшками старого хижого птаха. Одяг вільно висів на його всохлому тілі. Йому могло бути сімдесят, вісімдесят або й дев’яносто років. Очі він мав пронизливі й часто бував брутальний, але люди рідко ображалися на нього, почасти тому, що він був дуже багатий, а почасти через його могутню особистість, яка гіпнотизувала й навіювала почуття, що в якомусь розумінні містер Рейфаєл мав право бути брутальним, якщо йому хотілося таким бути.

Поруч нього сиділа його секретарка, місіс Волтерс. У неї було волосся кольору пшениці й приємне обличчя. Містер Рейфаєл часто бував брутальний у стосунку до неї, але вона, схоже, цього ніколи не помічала. То була не улесливість, а радше неуважність. Вона поводилася, як поводиться в лікарні добре тренована медсестра. А може, подумала міс Марпл, вона колись і працювала медсестрою.

Високий і вродливий молодик, у білому піджаку, підійшов і став за стільцем містера Рейфаєла. Старий подивився на нього, кивнув головою, а потім рукою показав йому на стілець. Молодик сів.

– А це містер Джексон, думаю, – мовила міс Марпл, звертаючись до самої себе. – Його слуга й масажист.

Вона приділила й містерові Джексону певну частку своєї уваги.

У барі Молі Кендел потяглася всім тілом і скинула свої черевики на високих підборах. Тім увійшов із тераси й приєднався до неї. На мить вони залишилися в барі самі.

– Стомилася, люба? – запитав він.

– Та трохи. Сьогодні мене непокоїть біль у ногах.

– Це не забагато для тебе? Стільки роботи. І роботи нелегкої. – Він подивився на неї з тривогою в погляді.

Вона засміялася.

– Ох, Тіме, не кажи дурниць. Мені тут дуже подобається. Тут чудово. Я завжди мріяла про щось подібне, й ось моя мрія стала реальністю.

– Тут і справді чудово – якщо ти приїхав сюди відпочити. Але для власників готелю це тяжка робота.

– Але ж нічого задарма не дістається, – резонно зауважила Молі.

Тім Кендел спохмурнів.

– Ти гадаєш, у нас усе гаразд? Ми працюємо успішно? Нам є чим похвалитися?

– Звичайно, є.

– А ти не думаєш, що люди кажуть: «При Сендерсонах тут було набагато краще»?

– Звичайно, хто-небудь неодмінно так скаже. Але це будуть ті, кого дратують будь-які зміни. Я переконана, що в нас усе виходить набагато ліпше, ніж у них. У нас усе ефектніше й привабливіше. Ти зачаровуєш старушенцій і вмієш створити враження, ніби готовий кохатися з тими, кому вже стукнуло сорок або п’ятдесят і вони втратили всяку надію, а я пускаю бісики старим джентльменам, примушую їх почуватися, як ото собаки, що їх привели на злучку, і виступаю в ролі ніжної доньки перед сентиментальними стариганами, яким би хотілося її мати. О, в нас усе виходить пречудово.

Похмурий вираз зійшов з обличчя Тіма.

– Це добре, що ти так думаєш. А я боюся. Ми пішли на великий ризик заради цього. Я покинув свою роботу…

– І правильно зробив, – швидко втрутилася Молі. – Вона руйнувала твою душу.

Він засміявся й поцілував її в кінчик носа.

– Ти з цим покінчив, – повторила вона. – Чому ти весь час стурбований?

– Така, либонь, у мене вдача. Я завжди думаю – а раптом щось станеться.

– Що тут може статися?

– О, я не знаю. Хтось може втопитися.

– Тільки не тут. Це один із найбезпечніших пляжів. І ми маємо того здоровенного шведа, який пильно охороняє його.

– Звісно, я базікаю нісенітницю, – сказав Тім Кендел.

Він завагався, а тоді запитав:

– Тебе більше не тривожать сни?

– Ет, пусте, – сказала Молі і засміялася.

Міс Марпл принесли сніданок у ліжко, як звичайно. Чай, варене яйце та скибочки фруктів.

Фрукти, які росли на цьому острові, не вельми смакували міс Марпл. Вона з превеликим задоволенням з’їла б яблуко – але про яблука тут, схоже, ніхто ніколи не чув.

Проживши тут майже тиждень, міс Марпл вилікувалася від звички запитувати про погоду. Погода завжди була однакова – гарна. Жодних цікавих змін.

– Тут немає місця для розмаїтої погоди англійського дня, – пробурмотіла вона до себе й не могла пригадати, чи це цитата, чи вона сама скомпонувала фразу.

Сюди налітали, звісно, урагани, проте урагани міс Марпл вважала не погодою, а чимось більш подібним до Божої кари. З неба могла пролитися рясна злива, яка тривала не більш як п’ять хвилин і раптово припинялася. Усе й усі промокали вщент, проте через п’ять хвилин усе знову було сухим.