Оксана Калина - Повість про останню любов

Мама опустила руку, відійшла від дверей.

– Якщо так, – утомлено сказала вона, – то відчиняй сама.

– Добре, – згодилась я, – але спочатку переговорю з батьком. Тату, я знаю, що це ти, – зашепотіла я, заплющивши очі. Інша я схвально кивала головою з-під стелі. – Ти обіцяв нас більше не тривожити. Знаю: тобі тяжко, ти ображений. Але ми тут, на землі, а тобі потрібно шукати дім на небі. Серед людей тобі вже нема місця, тату, вибач.

За дверима почулося тяжке зітхання, аж мама здригнулася, а Світланка, аби не заплакати, прикусила кулачок.

– Тату, іди, будь ласка. Обіцяю, що пам’ятатиму тебе завжди. Прощавай, тату!

Знову зітхання. Холод за дверима став іще сильніший, та вже через хвильку потеплішало. Я зрозуміла: батько пішов і більше ніколи не повернеться.

Утомлена, ніби мене викрутили, мов ганчірку, я сіла на ліжко.

– Ну, і що ти там шепотіла? – саркастично промовила мама. – Бабця-шептуха.

– Просила татка, щоб не турбував нас більше.

– І що, не буде?

– Не буде, – упевнено відповіла я. Інша я на знак згоди закивала.

– Маячня якась, – стенула плечима мама, – проти всіх законів фізики. Дурня!

…І тут я прокинулася. Виснажена, ніби після тяжкої хвороби, так і не зрозумівши до пуття, сон то був чи ні.

– Мамо, – запитала в матері, що саме поралася на кухні, – до нас уночі ніхто не приходив?

– Чого б це? – здивувалася вона. – Спали всі, як немовлята.

Та коли ми вийшли на вулицю, на вхідних дверях, просто на ручці, побачили шматок червоної тканини. Такого ж кольору, як тканина на татковій труні.

Бліда й перелякана, мама довго дивилась на ту ганчірочку, не наважуючись узяти її до рук. Я сама зняла її і спалила в бузку як останнє нагадування про батька.

Мама три дні зі мною не розмовляла, а коли врешті спромоглася на слово, то сказала лиш одне:

– Не може бути! Цього всього не може бути! Ти відьма!

«Нехай так, – подумала я, – головне, що ми всі разом». Та мама відтоді від мене ще більше віддалилася і почала дивитися навіть з побоюванням.

…Мама не дуже довго пробула вдовою, для цього вона була занадто гарною. Спочатку до неї почав походжати дядько Сергій, татків брат. Тобто він весь час до нас ходив після таткової смерті. Здебільшого на його плечі лягли всі організаційні й фінансові питання, пов’язані з похороном. Він і після того багато допомагав. Та останнім часом дядько Сергій почав затримуватися в нас допізна. Вони з мамою подовгу сиділи на кухні. Вона мовчки підливала йому чаю у велику керамічну кружку, він так само мовчки пив. Та його красномовний погляд казав сам за себе. Він дивився на маму, як на витвір мистецтва, і в його погляді змішувалися бажання, туга, пристрасть та обожнювання. Мама лише холодно позирала на дядька Сергія з-під довгих густих вій. Майже щоразу їхнє мовчазне чаювання закінчувалося тим, що мама казала:

– Чай пив? Удовицю бачив? Тули додому, жінка й діти ждуть.

І дядько, мов той побитий пес, втягнувши голову в плечі, мовчки йшов до виходу.

Я любила дядька Сергія. Він, на відміну від мами – та й від тата, – умів уважно слухати нас, дітей, а Світланку іноді жартома носив на плечах по хаті. Як і тато, він був добрим і людяним. Та уявити дядька Сергія на татковому місці я не могла. А як же тітка Ірина та їхні діти?

Одного разу тітка Ірина прийшла до нас сама. Вона майже ніколи нас не відвідувала: вони не мирилися з матір’ю, тому я дуже здивувалася її візиту. Не хотіла підслуховувати, але так вийшло, що почула всю їхню розмову, причаївшись за шафою в коридорчику, який з’єднував кухню з вітальнею.

Вона, як і дядько Сергій, мовчки сіла за кухонний стіл, поклавши на нього чималі, майже чоловічі долоні. Тітка Ірина була не така, як мама: висока, але дебела, із широкими плечима й майже чоловічою фігурою. Після народження дітей, як це часто трапляється із жінками, тітка перестала про себе дбати. Господарство, городи – не до зовнішності. Але ж у мами теж діти, городи, господарство? То мама! Вона, наче казкова Снігова Королева, завжди прекрасна й витончена. Але така ж холодна й стримана.

Коли я стала дорослою і зіткнулася зі світом чоловіків, то почала задумуватися над тим, що в моїй вічно холодній і скутій мамі було таким привабливим, адже чоловіки так і вилися навколо неї. Потім зрозуміла: попри зовнішню холодність, у мамі вирував вогонь. Це іноді виявлялося в гарячкових рухах, тріпотінні тонко вирізьблених ніздрів, нетерплячому помаху вій, хворобливому рум’янці, який, бувало, ні з того ні з сього з’являвся на її завше блідих щоках. Що то був за вогонь, нескладно здогадатися: як і кожній жінці, мамі хотілося любові, ласки, коханого чоловіка. Але того не склалося.