Оксана Калина - Повість про останню любов

Ранок наступного дня видався дуже холодним: віхолило й мороз був таким колючим, що, здавалося, заходив аж у кістки.

Татка, одягненого в легкий темно-синій костюм, у якому він, мабуть, і одружувався, винесли на вулицю. Червона труна на тлі свіжого, білого-білісінького снігу виглядала наче велетенська краплина крові.

Я дивилася на легко одягненого татка в червоній, аж палаючій труні – і мені не давала спокою думка: як йому не холодно на такому морозі? А тоді я побачила, як сніжинки, падаючи на таткові руки, не тануть, і дуже здивувалася. Спіймала сніжинку у свою малу долоню – і вона тут же розтанула, стікши між пальцями льодяним струмочком. А на татка сніг падав і падав, але не танув, мама ледве встигала вимітати його щіткою з довгою ручкою. І тоді нарешті остаточно до мене дійшло – усе, нема татка! Той, хто лежить у труні, уже не татко, а лише остов, ніби від згорілого корабля. А татка вже нема, він ДЕСЬ…

І тут я нарешті заплакала, хоча до цього сліз не було. Мама здивовано зиркнула в мій бік, але в очах промайнуло схвалення. Мабуть, на її думку, я так і мала зробити: заридати саме зараз, саме в цьому місці. Але мені було все одно, хто що думає. Навіть мама. Я поступово усвідомлювала біль утрати…

А мама трималася молодчиною. Строга, з блідим обличчям, на якому сяяли, мов сапфіри, великі блакитні очі, висока й струнка. Вона навіть у траурі була красунею. Я помітила, що майже всі присутні на похороні чоловіки якось дивно на неї позирають. Тоді я ще не могла вловити суті тих поглядів, тепер, звісно, розумію: вони її бажали. Мама була незвичайно привабливою, її краса притягувала, але водночас і відштовхувала, ніби на лобі в неї висіла табличка з написом «Небезпечно».

…Поховали тата. У нашому домі й так було не дуже весело, а стало зовсім сумно. Але то сумувала я. Мама ж, навпаки, ніби розцвіла. Вона ще довго носила траурний одяг, але всміхатися стала частіше, навіть жартувала. Невже їй не жаль татка, думала я, він помер таким молодим! Усього 33 роки!

Пізніше я зрозуміла: мамі, звичайно, було жаль тата, але разом з тим вона ніби скинула із себе тягар. Камінь, який не давав дихати на повні груди. Адже жити з нелюбом – це як лягти живцем у могилу й засипатися землею. Через багато-багато років я сама це зрозуміла.

Однак веселою мама ходила недовго через дивну подію. Однієї ночі мені наснився татко. Він був злим. Таким за життя я його ніколи не бачила. Татко сидів на кухні, на своєму улюбленому стільці з високою спинкою, і з ненавистю дивився в бік кімнати, яка колись була їхньою з матір’ю спальнею.

– Де мама? – запитав він різким, скрипучим голосом.

– Тату! Це ти? – прошепотіла я. – Справді ти?

– Я, – підтвердив він.

– А як же ти… – Я хотіла запитати, як же він прийшов, адже він мертвий, та раптом подумала, що цим запитанням ображу татка.

– Снюсь, – коротко відповів він, ніби вгадавши, про що я думаю.

– Так, звичайно, – відповіла я, хоча нічого звичайного в цьому не бачила. Сон цей був дивним, реальнішим за реальність.

– Де мама? – знову запитав татко, і в голосі прозвучав метал.

Я мовчала. Татко хотів підсунутися до мене ближче, і стілець, ніби скорившись його волі, сам почав рухатися в мій бік.

Я злякалася, виставила, захищаючись, руки вперед.

– Тобі не потрібно мене боятися, доню, – сказав татко, і голос у нього став звичайний, татів, – я ніколи не вдію тобі лихого, бо люблю тебе більше за життя, якого вже в мене немає, – гірко посміхнувся він. – А от мама…

– Що мама? – перелякалася я.

– Вона мене зовсім забула, викинула з пам’яті, ніби мене ніколи й не було. Наче я не жив. У церкву ніколи не сходить свічку поставити. Тяжко менііііі! – раптом завив він, мов поранений вовк.

Мене охопив жах. Я намагалася прокинутися, але то був не такий сон, що його можна обірвати самотужки.

– Що ти хочеш від мами? – тремтячим голосом запитала я.

– Її, – сказав татко, – із собою.

– А ми? Я і Світланка?

Тато глянув на мене так, ніби вперше побачив.

– Чужі діти нікому не потрібні, – сказала я фразу, яку від когось почула на похороні.

– Мудра дитина, – сказав тато, гірко посміхнувся, і… я прокинулась.

Відтоді я боялася ночі й снів. Чому? Адже тато сказав, що любить мене понад усе й ніколи не заподіє лихого. Та все ж наближення ночі почало викликати в мене напади паніки. Спочатку я намагалася опанувати себе й не піддаватися. Та чи багато ви знаєте восьмирічних дітей, які б уміли боротися з тим, чого не можна пояснити?