Оксана Калина - Повість про останню любов

Якомога тихіше я вибралася з хати. П’яний Пабло спав. Мама чатувала його сон. Якщо раптом Світланка знову прокинеться і почне кликати мене на весь голос, буде непереливки, але вже як буде.

Дорога до Романової хати пролягала через кладовище. Удень воно виглядало дуже мирним і навіть гарним у розмаїтті осінніх барв. Зараз же, у непевному місячному світлі, було моторошним і загадковим. Дійшовши до рогу, за яким починався цвинтар, я нерішуче спинилася. А що, як на могилах справді повно нечисті, про яку в казках розповідають і страшні історії пишуть? Чорна кістлява рука вхопить мене зараз за ногу… Легко говорити «Не бійтеся мертвих, бійтеся живих» тому, хто вночі на цвинтарі не опинявся.

Я вже хотіла вертатися назад, але тут згадала несамовитий зойк Світланки й, замруживши очі, кулею кинулася через кладовище. Пробігла повз нього за мить, хоча мені вона здавалася вічністю. Клята спідниця вповільнювала рухи, а тісна кофтинка не давала дихати. Я ледве відхекалася.

Підійшовши до Романової хати, я раптом подумала: а якщо хату зараз відкриє баба Надя? Як я їй поясню, що роблю тут серед ночі, та ще й так одягнена? У старих людей сон чутливий. От дурна голова! Я ж навіть не знаю, на який бік виходять вікна його кімнати!

Я, переминаючись із ноги на ногу, товклася біля хвіртки. Аж раптом з-під горіха, який ріс трохи далі, почулося:

– Чого мнешся? Іди сюди. Давно чекаю.

Голос належав Роману. І я злякалася ще дужче.

«Що я роблю?» – промайнуло в голові. Приперлася до майже незнайомого чоловіка з абсолютно божевільною пропозицією, одягнена, як повія. На що ти сподіваєшся? Що він просто зараз одним махом тупого чи гострого предмета вирішить усі твої проблеми? З якого переляку?

Ідіотка! Я вже розвернулася, щоб тікати світ за очі, але Роман повторив:

– Не бійся. Іди сюди, кажу.

Було в його голосі щось таке, що примусило мене підкоритися. Я несміливо наблизилась.

– Сідай. – Роман указав на місце біля себе.

Я стояла, не зрушивши з місця.

– Якщо не побоялася прийти до мене серед ночі, чому боїшся присісти? – У його голосі прозвучала насмішка, але добра, не зла.

Я, гордо задерши голову, аби не було помітно страху, присіла на краєчок лавки. Роман засміявся.

– Підсовуйся ближче, бо змерзнеш. Холодно вже.

Дійсно, було холодно. Я тільки зараз це відчула. Поспіхом збираючись, забула одягти колготки, тож тепер світила голими ногами, як ота потороча.

Роман раптом зняв із себе куртку й постелив на лавці.

– Сідай, кажу. Вирядилася, прости господи.

Я всілася на куртку, присунувшись ближче до чоловіка. Мовчала. І Роман мовчав.

Раптом відчула, що від нього йде неймовірне тепло. Стало гаряче і… спокійно.

Від його тепла й пережитого хвилювання мене почало хилити в сон.

– Не спи, – усміхнувся Роман, – замерзнеш.

Голос у нього був дуже приємний: низький, густий, теплий, як він сам. Це було справжнє людське тепло, якого я у своєму житті не зустрічала. Не таку, ой, не таку енергію має випромінювати майже казковий злодій, яким лякали в селі малих дітей. Мені захотілося, мов кошеняті, скрутитися клубочком і притулитися до його грудей. Колись я так тулилася до татка. Бажання було таким сильним, що я ледве стримувалась.

– Та пригортайся вже, дитя, – раптом, наче вгадавши мої думки, сказав Роман і розвів руки, аби прийняти мене в обійми.

Та я не наважилася зробити й кроку. Була не навчена приймати ні добро, ні ласку. Я вміла лише шкіритися і захищатися. Тоді Роман сам обійняв мене своїми великими, сильними, теплими руками. І тут я зробила те, чого ніколи не робила при чужих людях, – заплакала. Просто розридалась. Аж доки не почало перехоплювати подих і клята тісна кофтина на грудях не зробилася мокрою, як хлющ.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.