Оксана Калина - Повість про останню любов

Уранці мама, дуже красива й строга в темному вбранні й хустці на світлому, майже лляному волоссі, зайшла до нашої кімнати й повідомила без вступів та заспокійливих слів:

– Батько помер. Сьогодні вночі. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо він…

Я не дослухала її, стрімголов кинувшись до вбиральні, бо терпіти вже було несила. Краєм ока помітила, що в хаті повно людей, своїх і чужих.

Коли я повернулася з туалету, мати боляче ляснула мене долонею по щоці. Це вперше вона підняла на мене руку. Світланка, яка вийшла з кімнати з улюбленим м’якеньким покривальцем у руках, злякано ойкнула й випустила його додолу. Мені чомусь здалося, що легенька тканина гупнула об підлогу, мов важка бетонна плита. Щока раптом запалала вогнем. Усі, хто був у хаті, застигли, з подивом і докором дивлячись на матір. Мені хотілося заплакати, губи тремтіли, очі застилало слізьми, і я нічого не бачила на два кроки перед собою. Та стрималася, бо знала, що мамі сльози не сподобаються.

– Я знаю, що тато помер, – ледве чутно прошепотіла я тремтячими губами.

– Звідки ти можеш знати? – ще більше розсердилася мама. – Усе ти завжди знаєш, відміннице! Чого стоїш як пень і зуби зціпила? Може, хоч заплачеш за батьком?

– Може, – сказала я, ледве розтуливши рота. Але не проронила ні сльозинки. Я відплакала своє потім.

– Сестрі поясни все, – наказала мама. Вона не помітила, що Світланка тут. – І відведи її до дядька Сергія, там тітка Ірина за нею пригляне. А сама повертайся. Хтось із дітей має ж біля батька бути.

Я повела Світланку до дядькової хати. Дорогою, як зуміла, пояснила їй, чому тата з нами більше не буде. Та Світланці було байдуже. Вона була ще зовсім маленькою, і я заміняла їй весь світ.

– А ти ж будеш, Юліко? – Вона не вимовляла ще декількох звуків, тому називала мене саме так. – Ти ж будеш?

– Звичайно, буду, сонечко. Зараз я тебе залишу ненадовго з тіткою Іриною, а трішки пізніше заберу. Я потрібна мамі. Зрозуміла?

– Зйозуміла, ага! – весело прощебетала Світланка. Вона любила бавитися зі своїми двоюрідними братиками – синами дядька Сергія і тітки Ірини. – Якщо ти кажеш, що татку на небі добйе, то хай там живе, бо з мамою йому було погано.

«Господи, – подумала я, – коли вже чотирирічне дитя це розуміє, що казати про інших».

Я довго не могла наважитися зайти до кімнати, де стояла труна з татом. Просто боялася. Невже так важко зрозуміти, чому восьмирічна дитина боїться покійника, навіть якщо це її рідний батько? Мій розум зіткнувся із чимось поки що неприйнятним і неосяжним у всій своїй простоті й безмежності. Адже смерть – це те єдине, що трапляється з людиною назавжди. Усе інше певним чином можна виправити.

– Чого ти тут стоїш? – спитала мама. – Іди до батька. Він любив тебе найбільше, і йому б хотілося, аби ти була поряд.

Я знала, що мама має рацію, але не могла себе примусити зрушити з місця. Ноги зробилися мов ватяні, у грудях стисло. Я боялася побачити те… того чоловіка, що лежав в оббитій червоною тканиною труні, куточок якої було мені видно.

– Мамо, – я благально подивилася матері в очі, – зайди зі мною, будь ласка. Я знаю, що маю бути з татом, але… боюся, – нарешті зізналась я.

– Боятися потрібно не мертвих, а живих, – спокійно сказала вона, – іди сама, мені ніколи, дуже багато справ. І не реви! Ти ж не нюня! Сльозами тут уже не поможеш!

Нарешті я наважилася зайти до кімнати, де лежав тато. Запах – перше, що огорнуло мене з усіх боків. Важкий, незвичний, задушливий. Це пахли сухі васильки, якими було обкладено татову труну. Відтоді я не люблю їхній запах, він асоціюється в мене зі смертю. Так і є: базилік – квітка мертвих.

Але тато був зовсім не страшний. Не такий страшний, як запах навколо. Він лежав тихий і спокійний, з майже щасливою усмішкою на вустах. Така усмішка останнім часом у нього з’являлася рідко, тільки коли він занурювався в книжковий світ. Мабуть, ТАМ йому дійсно було краще, ніж із нами…

Я дивилася на татове умиротворене обличчя і чекала, що він ось-ось розплющить очі – таким він виглядав живим і справжнім. Але цього, звичайно, не сталося. Лише раз мені здалося, ніби татко поворухнув віями, але то впала тінь з вікна.

Я просиділа біля батька всю ніч. Бабця Палажка, яка читала над покійним Псалтир, уже почала гнати мене:

– Іди, іди, нема чого дитині тут робити!

Але я відмовлялася, тому що раптом ясно усвідомила, що завтра, після того як татка покладуть у глибоку холодну яму, я його більше не побачу. Ніколи! Ніколи – це страшно, бо це назавжди.