Оксана Калина - Повість про останню любов

Я, нахилившись майже до самого вуха сестри, продовжила читати їй про Попелюшку.

– Юліко, – раптом прошепотіла мені мала, – знаєш, ти тез наце Попелюска, така з гална й добла. І тебе тез колись знайде пинт і ти станеш пинтесою.

– Ага! – раптом пирхнула мама, яка все-таки почула нашу розмову. – Город, діти, хазяйство – ото і всі ваші принци. Я теж про принца мріяла – і що маю?

Світланка злякано зіщулилась, і, дивлячись на її тремтячі губенята, я зрозуміла, що вона збирається заплакати. Це помітила й мама.

– Тільки без сліз і шмарклів! – невдоволено вигнула вона свої чудові темні брови. – Не люблю цього.

– Тихо, Світланко, тихо, – шикнула я на малу, – звісно, будуть у нас принци, і в тебе, і в мене.

Мама лише презирливо пирхнула.

Раптом у кімнаті чомусь різко похолодало. Холод ішов з вікна, у якому була відчинена кватирка. Мама встала, аби її зачинити, але в кімнаті тепліше не стало.

– Дивно, – сказала вона, – такі перепади температур. То спека неймовірна, то холод собачий. Які ж судини це витримають?

У мами останнім часом дуже часто боліла голова. Я закутала Світланку ще в одну ковдру й продовжила читати. Аж раптом у двері хтось подзвонив.

– Хто це? – перелякалась я. – Ніч надворі.

– Дядько Сергій, – сказала мама.

– Що йому потрібно серед ночі? – здивувалась я і раптом подумала, що не треба дивуватися, це ж сон (чи не сон?), а уві сні все можливо.

– Не знаю, – і собі здивувалася мама, – я бачила його вдень, казав, що зайде провідати.

– Проти глупої ночі?

– Треба відчинити. – Мама чомусь зблідла. – Негоже людину на порозі тримати.

Дзвінок надривався. Мама знялася з місця, попрямувала до дверей.

Мені раптом зробилося недобре. З’явилося почуття чогось страшного й невідворотного. Дивним чином я зрозуміла, точніше, відчула, що матері не можна відкривати двері. За ними не дядько Сергій, за ними татко чи той, хто ним називається, і прийшов він по маму.

– Мамо, не відчиняй двері! – закричала та я, що дивилася на цей сон згори, але мама мене не почула.

– Там не дядько Сергій, – хотіла закричати інша я, але вийшов шепіт, однак мама, як не дивно, почула.

Дзвінок на хвильку замовк, потім пролунав знову – протяжно, зле, істерично.

– Хто ж там? По-твоєму, до мене чужі дядьки ходять? – Мама примружила яскраві блакитні очі.

Дзвінок заверещав іще гучніше.

– Тато… – прошепотіла я.

– Хто? – Мама зблідла, мов стіна. – Що ти верзеш? Який іще тато?

Дзвінок раптом замовк. З-за дверей почувся дивний шурхіт, ніби гілки дерев терлись одна об одну, хоча вітру не було. От тільки холод… Такий, що проникав у самі кістки.

– Відчини, Маріє, – почулося з-за дверей – голос хрипкий, металевий.

Мама зупинилася, нервово стисла долоні в кулаки.

– То ти, Сергію?

За дверима тяжке довге мовчання.

– То ти, Сергію? – перепитала мама.

– Я! – відповів той.

Мама переможно подивилася на мене, її руки вже потяглися до дверного ключа.

– Ні! – закричала інша я, що дивилася на це дійство згори, але мама не зважала.

Тоді я кинулася до дверей, однак мама відштовхнула мене.

Обидві «я» знали точно: якщо мама відчинить їх, станеться щось страшне. І материного гніву я… тобто ми боялися. Але… Нехай краще вона буде на мене зла, скільки днів стане, аніж я дозволю отому незвіданому страшному її забрати.

– Ні! – сказала та я, що була біля дверей.

– Як ти смієш указувати мені, що робити? – прошипіла мама. – Та хто ти така? Це я тебе народила, значить, ти – моя власність. Власність не може командувати господарем, зрозуміла? Відійди!

– Я не власність! – закричала я у відповідь. – Я людина й маю право на свою думку! Я знаю, що не можна тобі відчиняти дверей, і не дозволю цього зробити! Навіть якщо ти мене зараз уб’єш!

Мама дійсно підняла руку з наміром мене вдарити. Я дивилася, не зморгнувши, просто в її холодні блакитні очі й бачила, як у них, наче море, розливається неймовірне здивування: ніхто в нашому домі не смів перечити матері. Однак, окрім здивування, в її очах я роздивилася… повагу. Мама зустріла характер, не слабший за власний. Та моя сила була іншою – я РОЗУМІЛА й ВІДЧУВАЛА, незважаючи на малий вік, те, що було таємницею для мами – суть людей, речей та явищ. Звідки прийшло це вміння – не знаю. Іноді мені здавалося, що насправді я набагато старша за власну матір, яка багато в чому так і залишилася дитиною – наймолодшою в сім’ї. Можливо, підсвідомо вона це відчувала, тому й часто сердилася на мене.