Оксана Калина - Повість про останню любов

Тітка довго мовчала, а я від страху стояла ні жива ні мертва. Нарешті вона тяжко піднялася з-за столу й промовила:

– Це ти відьма, Маріє, а не Юлька. Холодне й бездушне стерво. Я вірю, що між тобою і Сергієм нічого не було. Тільки не розумію, чим ти його приворожила, що він тобою марить? Була б я мужиком, на версту б до тебе не підійшла.

– Але ти не мужик, – презирливо скривила губи мама, – і не зрозумієш.

Тітка пішла, так і не переказавши матері моїх слів.

– Якби не зв’язалася з Іваном, то, може, і не стала б таким стервом! – кинула їй навздогін мама.

– Та до чого тут Іван? – махнула та рукою.

– До всього! – прошепотіла мама.

Мені стало жаль мами. Тоді я ще не зовсім розуміла, до чого тут тато, адже він був таким хорошим. Зрозуміла, коли підросла. У своїх батьків мама росла, мов принцеса. Сама розповідала, що батько не дозволяв їй і кошика порожнього до рук узяти. Вона мала все, що хотіла, була оточена любов’ю батьків, старших сестер і братів. Жила, не маючи турбот. У школі була відмінницею, переможницею всіх можливих олімпіад і конкурсів. Єдина з усієї сім’ї здобула вищу освіту – закінчила педагогічний інститут. Щоправда, у школі працювати навідріз відмовилася, тож дід мусив відвезти добрячого могоричу кумові свого кума, який працював у районному відділі освіти, аби маму зарахували вчителькою в якесь віддалене село: вона офіційно мала відпрацювати рік після вишу. Та за неї працювала якась пенсіонерка, мамі ж ішов стаж. Вона хотіла жити в місті, носити туфлі на високих підборах і сукні з легкої тканини в дрібну квіточку, які так їй пасували. Підшукувала собі роботу в райцентрі, а натомість знайшла тата. Завагітніла мною. Її надхмарні замки й мрії зруйнувалися, навіть не встигнувши вибудуватися. Замість квартири в місті – звичайна сільська хата, замість туфель на високих підборах – улітку калоші, узимку валянці, замість кінотеатрів – городи та худоба. Правда, працювала мама на «інтелігентській», як казала її покійна свекруха, моя баба, роботі – у нашій сільській бібліотеці. Та прожити на ту зарплатню було неможливо, тому довелося обвішатися господарством. Тато не зміг забезпечити їй того життя, яким вона марила. Тому й був у всьому винен, а разом з ним і ми – його діти.

…Після відвідин тітки Ірини мама перестала нас відпускати до дядькової господи, і нам із сестрою дуже бракувало тих крихт тепла й любові, які ми отримували в дядьковій родині. Але тітка Ірина виявилася благороднішою за маму: вона нас не проганяла, і ми приходили до дядька з тіткою потайки, коли були впевнені, що мама не дізнається.

Дядько Сергій дійсно перестав нас навідувати, але коли зустрічав маму десь на вулиці чи в магазині, то дивився на неї повними туги очима. Вона так і залишилася для нього невтіленим жагучим бажанням. Іноді я заплющувала очі й уявляла, що було б, якби мама й дядько Сергій стали жити разом. Він був такий схожий на батька! Але ж тітка так добре ставилася до нас! А двоюрідні брати, як вони? Слава Богу, що нічого не склалося!

Через три роки в нашому житті з’явився Пабло. Точніше, його звали Павлом, Пабло було його прізвисько.

Пабло був безхатченком. Декілька місяців тому його вигнала чергова дружина, і він із Хмельниччини перекочував у наші краї, поселившись у сестри. Цю жінку, Паблову сестру, у селі недолюблювали. То була нахабна й скандальна «мадама», здатна в будь-кого мало не з рота вирвати те, що їй потрібно. Братець, мабуть, був таким же.

Зовні Пабло був красунчиком, чимось схожим на артиста Михайла Боярського. Умів підтримати розмову на різні теми. Багато де був, багато що чув та бачив. Видно, швиргало його по світу. Коротко кажучи, умів справити враження на людей, особливо жінок. Було в ньому те, що чіпляло наших сільських красунь за живе.

У моєму класі вчилася Паблова племінниця Тетяна. Вона із захватом розповідала про свого дядечка: і там він був, і те бачив, і мало не з усіма відомими артистами кіно за руку вітався.

– Його навіть якось запросили замінити Михайла Боярського на зйомках, – хвалилася Танька. Брехала, звісно: вона це вміла.

– З якої радості? – буркнула я. Мені не подобалися ні Танька, яка чомусь почала активно набиватися до мене в подружки, ні її дядько, якого я ще на очі не бачила. – У них що, з артистами напряжонка?

– Дядько тоді водієм працював у кіностудії, десь аж на Алтаї, – із захватом продовжила вона, – він на того артиста схожий, ти ж бачила.

Дійсно, колись до класу заглянуло щось патлате й довгоносе, зиркнуло ласим оком на Ганну Петрівну, нашу молоду класну керівничку, підкликало Таньку, передало їй пакунок і звалило. То це був її дядечко? Чухно якесь…