Оксана Калина - Повість про останню любов

Вона виміщала своє розчарування на людях навколо й на нас зі Світланкою зокрема. Отже, тітка Ірина довго мовчки дивилася на маму. У погляді читалися неприязнь, біль і разом з тим мимовільне захоплення. Мама з непроникним виразом обличчя перетирала посуд.

– Кажуть люди… – нарешті почала тітка.

– Брешуть, – раптом різко перебила її мама, – брешуть твої люди!

– Ти ж навіть не знаєш, про що я, – тихо сказала тітка Ірина.

– Знаю! Так, ходить твій Сергій. І навіщо, питається? Сидить отут на кухні, як ти, хіба що чай літрами хлище, і все жде з моря погоди.

– І що, може діждатися? – пошепки спитала тітка, і губи її затремтіли.

– Якщо ти, Ірино, і далі будеш мов та квочка, то й діждеться. Та не від мене, не хвилюйся. Поглянь, на кого ти перетворилася? Ходиш тижнями в одному й тому ж халаті, розповніла…

Тітка Ірина зітхнула. Сказати правду, я була дещо здивована такою її млявою поведінкою. Тітка зовсім не була тихонею, навпаки, де б не з’являлась, її голос лунав гучніше за інші, та й покомандувати вона любила. А тут сидить, мов побита.

– Маріє, – раптом тихенько прошелестіла тітка Ірина, – ти ще дуже молода…

– Аж на два роки старша від тебе, – саркастично зауважила мама, – ти теж не дуже стара.

– …і дуже гарна, – не звертаючи уваги на материну репліку, продовжила тітка, – захочеш, то ще не одного чоловіка собі знайдеш. Залиш мені мого, як людину прошу.

Щось у тітчиній інтонації примусило маму здивовано підняти брови.

– Сказала ж: на чорта він мені здався! – грубо відповіла вона. – Мені взагалі б з вашою сімейкою розквитатися назавжди. Не встигла одного спровадити, як другий у двері лізе!

Я спочатку не зрозуміла, про кого це мама. Кого вона спровадила й хто у двері лізе? Потім дійшло: це ж вона тата спровадила, а дядько у двері лізе! Раптом мені стало так боляче! Навіщо так про татка?! Спровадила… Він довго не міг собі місця знайти ні на цьому світі, ні на тому. А вона каже «спровадила»…

– Жорстока ти, Маріє, – ніби почувши мої думки, продовжила тітка Ірина. – Іван усе-таки тобі чоловіком був.

– Ніяким чоловіком! – відрізала мати. – І Сергій твій не кращий. Забирай своє добро й накажи, щоб у мою хату більше ні ногою! І ти теж щоб не ходила, і діти ваші немиті…

Після цих слів тітка Ірина зблідла, її аж затіпало від люті. За своїх дітей вона б пошматувала кого завгодно, я це точно знала, бо тітка й нас зі Світланкою любила й нікому не дозволяла ображати. Може, вона й не була красунею, як мама, але серце мала велике й добре. Принаймні в ньому легко вміщалася любов до дітей, а це для мене було найголовнішим.

– Не смій моїх дітей ображати, бо патли твої біляві висмикаю, – з погрозою сказала тітка, і то була правда – висмикала б. – Твої дівчата ходять, як ляльки, наряджені, з бантиками, заколочками – принцеси, та й годі! Та чи знають вони, що таке материнська любов, га, Маріє?

Мама зло зиркнула на тітку й зціпила зуби.

– Знаєш, у чому Юля мені недавно зізналася?

Я принишкла, бо знала, що зараз скаже тітка: мама ніколи не брала нас на руки й ні разу на ніч не поцілувала. Тітчині ж хлопці постійно товклися в неї на колінах, і навіть коли мати щедро роздавала їм потиличники, не сердились, а лише весело сміялися. Вони були щасливі, відкриті діти, а ми зі Світланкою – як оті мишенята, що боялися вилізти зі своєї нірки у світ, аби не бути забитими. Ми були занадто серйозні як на свої літа, майже не всміхалися і вкрай рідко сміялися. Слухняні, стримані, самостійні й тихі діти, які нікому не дошкуляли й нічого не вимагали – просто ідеальні.

Саме про це хотіла повідати мамі тітка Ірина. Я навіть боялася уявити реакцію матері.

Ні, вона б нас не била, може, навіть не лаяла б, але її холодне презирливе мовчання було найгіршим з покарань. Мовчати мама вміла довго, днями, ніби показуючи, що ми зі Світланкою не гідні навіть кривого слова.

«Тьотю, – молилась я подумки, – не кажіть нічого мамі, будь ласка! Не треба цього!»

– Ну, що тобі сказала мала відьма?

– Чому відьма? – здивувалася тітка. – Навіщо ти так про власну дитину?

– Моя дитина – як хочу, так і називаю, – спокійно відказала мама. – То що вона тобі наплела?

Я принишкла за шафою, затисла долонькою рота, щоб навіть дихання не чути було.

– То що вона тобі наплела? – перепитала мама.

Я відчула, що ноги в мене стали ватяними й почали підгинатися. Якщо зараз упаду, мама зрозуміє, що я підслуховувала, і я не виправдаюся до кінця днів. Неймовірним зусиллям волі примусила себе стояти й тільки подумки просила, аби тітка схаменулася і нічого не розповідала матері.