Дарина Гнатко - Радислава. Історія одного кохання

Радислава знову почервоніла.

– Не вміюся я всього того робити.

– А я тебе навчу!

Через декілька хвилин дівчата почали співати пісень і розпускати товсту косу темного волосся Радислави, що символізувало собою прощання з дівоцтвом і називалося завішуванням. Співали журно й сумливо, мов плакалися за безтурботним часом дівоцтва під крилом у любих батечка та матінки, яке миналося для Радислави назавжди, й вже поставалася вона на порозі нового й незвіданого життя. Поставалася на порозі подружнього життя, в якім має стати жоною для свого коханого мужа доброю та турботливою, пізнати щастя й кохання, подарувати йому міцних та гожих діток. Для цього народженою вона була й прийшла у цей світ, та все ж у свідомості, незважаючи на п’янке відчуття щастя, темною хмариною бовваніли слова боярині Устинії, й Радислава відчувала страх – страх втратити колись Мстислава Борисовича. Хоча шлюб батьків її був міцним і вони вже багато років кохали одне одного, не полишаючи того чарівного почуття в серцях своїх, Радислава все ж чула розмови об тім, що трапляються між подружжями зради та розлучення. Але гоновила від себе всі думки про погане, запевняючи себе в тім, що заздрісні слова Устинії не втіляться ніколи у життя й вона буде щасливою, надзвичайно щасливою поряд Мстислава Борисовича. Вона подарує йому все кохання свого юного й палкого серця, на котре була здатна, й ніколи він не пошкодує об тім, що взяв її за дружину. Й поснути не могла всю ніч перед весіллям, й піднялася на ноги, коли ще й сонце не сходилося над землею, сіла біля віконця й просиділа так нерухомо до тої хвилини, поки до світлиці її зі сміхом не прийшли дівчата та не повели до лазні.

Вони знову співали сумних та журних пісень, і вона мала голосити й прощатися з дівоцтвом своїм. Але плакатися Радиславі зовсім не бажалося, й вона ховала усмішку й голосила напівусміхненою, й вже у лазні, коли дівчата, обмивши її, заспівали нарешті веселих пісень, дзвінко й весело розсміялася. Сміялася й тоді, коли повернули її до світлиці й почали одягати до весілля. А зодягання те весільне варте було самої королівни – Пилип Довгодум вже не пожадобився на придане своїй єдиній доньці та на весільне її вбрання придбав тканини дорогого китайського шовку, кольору ніжних вершків, з якого й було пошито довгу туніку, щиро оздоблену вишивкою та дрібними дорогоцінними камінчиками, які мали гарно сяятися на сонці. Голівку нареченої сховали під білий шовковий убрус і золотий вінець, прикрашений смарагдами. Поверх туніки одягнули оксамитовий драпований плащ теж вершкового кольору з коштовною застібкою на плечі у вигляді білосніжної лебеді – й Радислава була вготована до весілля.

А далі все полинулося, мов у швидкому сні: вінчання в церкві, яке вона ледь запам’ятала від хвилювання та щастя, повернення до батьківського дому, на порозі якого вже чекали батечко з матінкою, аби поблагословити їх на щасливе подружнє життя двома іконами Христа та Богородиці, гомін гостей, котрі вигукували вітання й побажання щасливих і довгих років спільного життя, вітання самого Данила Романовича і його теплі, майже батьківські обійми. Й відчуття, що Мстислав Борисович поряд – тепер уже назавжди поряд неї. Тремтіла дрібно ручка, коли подавала її мужу своєму вже вінчаному, коли допомагав він піднятися їй на «сіни» й сісти за стіл поряд Данила Романовича. Й хоча поряд неї сидів такий гість особливий, для Радислави головним був на цім бенкеті чоловік, котрому вона тепер належна на все життя своє, допоки смерть не розлучить їх, відібравши щастя всього її життя. Але думати про смерть зараз не був час – наразі був час радості та щастя, й велика зала батьківського палацу так і гуділася вся від гостей, що вигукували їм з Мстиславом Борисовичем побажання довгого щасливого життя. Мед та вино заморські так і лилися рікою в ковші та братини, гуслярі грали на гуслах і славили їх з мужем гарними співами, й сама душа її, саме серце її співалося від щастя. Вперше танцювала з мужем і зорила в очі його щасливим поглядом очей своїх сяючих, тримала його погляд поглядом тим своїм, як і навчала Миланія, й відчувала наче владу над ним. А коли сонце вже всілося за обрій, а впиті гості ще продовжували веселитися та гомоніти, Мстислав Борисович нахилився до неї й тихо-тихо промовив:

– Час нам усамітнитися до спочивальні.

Радислава відчула, як зачервоніло й запалалося личко її щасливе, й серце забилося так часто в грудях, мовби ладне було вискочитися з них. Ось цієї хвилини вона й чекала й одночасно надзвичайно страшилася. Й нехай мама казали, що вона відчує лиш миттєвий біль, та все ж було боязко. Перша шлюбна ніч… Якою вона буде саме для неї? Й матінка, й Милаша промовляли, що ложе мужа та жони є чистим та благословенним і неземне задоволення, що не схоже ні на що інше, дарує воно, та все ж… Все ж страх продовжував володітися нею – вже бояринею Радиславою світ Пилипівною з В’яженичів, коли крокувала вона слідкома за мужем до великої світлиці, яку батечко подарував їм з мужем на весь той тиждень, що буде відбуватися весілля, й до самого їхнього від’їзду в маєток Мстислава Борисовича. Вперше в житті полишилася з чоловіком наодинці й не могла ніяк позбутися незрозумілого страху, що дрібним дрижанням струшував усе її тіло, мов то була вона геть промерзлася, хоча в світлиці було надзвичайно тепло й навіть спекотно. Дивилася зацікавлено й боязко одночасно, як Мстислав Борисович скидає з себе свиту й полишається в шовковій сорочці та штанях, а потім скидає й сорочку, жбурляючи ту кудись у куток світлиці, й полишається напівоголеним… і вона бачить перед собою сильне чоловіче тіло, котре є геть відмінним від її власного й поросле на грудях кучерявим рудавим волоссячком. Мстислав Борисович посміхнувся до неї, одним ковтком випив братин вина й почав наближатися, й Радислава навіть сама в ту хвилину не зрозуміла, чому їй так відчайно раптом закортілося втектися від нього. Втектися від свого коханого лицаря, котрий був тепер їй мужем. Певне, то страх перед незвіданим оволодівся нею, й вона навіть вилаяла себе за подібне, й примусила всміхнутися у відповідь на усмішку мужа свого, котрий промовив, схиляючись до неї: