Дарина Гнатко - Радислава. Історія одного кохання

– Ой, голубонько наша, який гарний твій наречений! Волосся в нього й справді мов те золото червоне. Такого рудавого ми ще не бачили. Високий він та дужий – справжній лицар, і подарунків привіз яких багатих…

Радислава таки не втрималася. Підійшла до одного з вікон і побачила, як батечко цілуються з високим боярином, волосся котрого й справді горілося вогняним багаттям на яскравому літньому сонечку. Серце вмить забилося сильніше й так, мов було заходилося в грудях її молодих.

Її наречений.

Боярин Мстислав Борисович.

Дивилася, мов зачарована, до тих пір, поки не увійшли вони з батечком до палацу, а потім повільно відійшла від вікна. Страх, невідомий раніш, але наполегливий страх заволодівся нею знову. Чому так боязко заробилося побачити його тепер, коли в думках своїх та мріях такою сміливою уявляла собі першу їхню зустріч? Радислава не розуміла саму себе й ледь дочекалася була тої хвилини, коли до світлиці її увійшли матінка й лагідно усміхнулися від порога.

– Батько кличуть тебе знайомитися з нареченим.

Радислава підійшла до мами й міцно обійняла неньку.

– Матінко… а який він?

Та посміхнулися.

– Боярин Мстислав Борисович? Він і справді дуже вродливий, як про нього й говорили, а вже який вихований та красномовний! Та що я буду тобі переповідати? Ходімо, й ти сама все побачиш. До того ж батько твій чекає на твою відповідь, аби розпочати приготування до весілля, яке вже погодили святкувати в Пересопниці.

Радислава повільно посміхнулася. Як пощастилося їй мати такого люблячого батечка, котрий пообіцявся їй, що не стане неволити її до шлюбу з нелюбом, з людиною, котра не припаде їй до вподоби, а віддасть заміж лиш за того, на кого вона сама згодиться. Й боярин же Мстислав Борисович був не першим, хто сватався до єдиної доньки заможного боярина Пилипа Довгодума. До нього траплялося багато гідних бояр, котрі начуті були про вроду єдиної доньки заможного Довгодума й приїздили або самі до Пересопниці, або ж домовлялися про сватання через родичів чи ще когось. І Радислава, привчена ще з самого дитинства до думки, що неодмінно настанеться такий день, коли вона має буде виконати святий обов’язок і стати дружиною гідному боярину, все ж не могла ніяк погодитися на шлюб з котримсь із тих, хто приїздив до Пересопниці раніш. Хоча й принадні з лиця, й досить вродливі – та не викликав жоден у ній того бажання, аби полишитися з ним на все життя поряд, аби прожити до самого скону одного з них, коли тільки смерть буде спроможною розірвати той союз, освячений вінчанням. А ось з боярином Мстиславом Борисовичем все було якось інакше… Тільки був приїхав батечко з Києва й розповів їй про перемовини з В’яженичем стосовно шлюбу між ними, так і втратила вона дивом спокій. Незбагненим чином саме цей незнайомий боярин зачепив у її душі та серці незнані почуття, й саме на його приїзд чекала з нетерпінням та цікавістю.

В залі великій палацу батьківського було велелюдно та гамірно. Батько наказали влаштувати бенкет на честь приїзду гостей, тому що разом з Мстиславом Борисовичем прибулися також і його родичі, серед котрих був і брат його старший Роман Борисович зі своєю дружиною бояринею Устинією світ Мелетіївною. Батько Радислави та гості влаштувалися на «сінях» – своєрідному помості великої зали, на якому було поставлено великий стіл. А стіл уже той так і вражав – чого лиш тільки на нім не було! Білі, вишиті шовком скатертини заставлені були мисками й тарелями зі срібла, а перед господарем та гостями поставили тарелі золоті, й голова кружлялася від тих пахощів, що підіймалися від столу того. Птиця та дика худобина, запечена й засмажена, гордовито виднілася на тарелях зі срібла й так і мановила до себе незрівнянним запахом та рум’яною скоринкою. Та самій Радиславі в ту хвилину навіть і дивитися не бажалося в бік всієї тої смакоти – від хвилювання бідолашну ледь не нудило, й підломлювалися ніжки, взуті в гарно вишиті сап’янці з м’якої шкіри. Та все ж ішла до столу, за яким уже порозсідалися гості разом з батечком та братами, хоча й вбачала на собі погляди зацікавлені та уважні родичів боярина Мстислава Борисовича. Проте лицями тими незнайомими лиш тільки сковзався погляд великих очей її, зовсім не затримуючись, і все не наважувався полинути до того одного, хто сидів поряд батечка.

Нарешті зупинилася вона перед батьківським столом і почула голос батька:

– А ось і наша Радиславочка!

Й незнайомий чоловічий голос відгукнувся на його слова: