Саму Радиславу таке похваляння дещо вражало.
– Як ви можете таке промовляти? У вас же муж є, котрого ви маєте кохати!
Устинія у відповідь на ці слова тільки морщила вродливе своє личко.
– Муж, котрого кохати я маю? Яка ж ти, лебідонько, ще наївна та чиста. Не знаєш певне того, що люди не лише з кохання великого шлюби між собою вкладають? Чи тобі просто поталанило мати такого батечка, котрий зовсім не змушував тебе йти проти серця свого жіночого. А я вже мала батька, бодай йому б у могилі важко лежалося, котрий геть почуття мої не брав до уваги. Сказав, що стану я дружиною боярина Романа В’яженича – й спробуй тільки слово проказати непослуху чи прохопитися об тім, що не любий мені боярин і не бажаю я до скону свого зватися його дружиною. Відразу ж або сам забив би так, що не швидко отямишся, або ж старшин своїх нацькував би. А мужа свого я й днини жодної не кохала – нудить мене від нього, мов від пересолодженого меду. А ти ж бачила його – потвора, не те, що брат його молодший. І це ж потрібно було двом братам та від батьків одних уродитися такими оце різними.
Радислава тільки очима лупала. Слова боярині Устини видавалися їй дивними.
– Й ви без кохання живете зі своїм мужем?
– Без кохання.
– Але ж як так можна?
Устина незрозуміло фиркнула.
– А ось так і можна! З часом людина звикається з усім. Звиклася й я. Хоча іноді бажається просто вбити ту потвору. Та не дивися на мене так, не я єдина перетерпаю подібні страждання. Скільки дівчат змушені вступатися до шлюбу з нелюбами з волі батьків своїх жорстокосердих, котрих зовсім не цікавить те, що на серці у дитини й чи бажає сама вона ставати дружиною вибраного батьком мужа. Це нікого не цікавить і не обходить, й такі батьки, як твій, – то є велика рідкість зараз. І тобі можна лиш тільки позаздрити – станеш дружиною такого красеня, як Мстислав. Скажу тобі правду як майбутній родичці, що я сама більшого щастя в житті не мала би, коли б могла покохатися з таким чоловіком, як брат мого мужа.
Радислава швидко поглянула на Устинію. Чомусь слова жінки болісно вкололи її серце й видалися вкрай неприємними, хоча сама Устинія й проказувала все це наче жартуючи, з веселим усміхом на повновидих устах.
– Вам подобається Мстислав Борисович?
Устинія весело розсміялася.
– А кому ж він не подобається? Ти станеш дружною надзвичайно вродливого чоловіка, котрий так і мановить до себе жіночі споглядання. Бережи своє щастя, Радиславо, а то в житті всяке може трапитися – й не встигнеш озирнутися, як зруйнує хтось твоє щастя жіноче.
Устинія, промовляючи ці незрозумілі слова, продовжувала посміхатися й наче жартувати, але для Радислави ті промовини видалися застереженням і холодом вмить скували серце, що ще хвилину тому палало теплом та впевненістю у власному її щасті. Вона не розуміла Устинії, не розуміла того, навіщо промовляє та такі речі перед весіллям нареченій, мовби хоче ненароком якось… погане насіння посіяти в душу й серце самої Радислави, затьмарити ту радість сокровенну, що оселилася в серці її молодім від дня зустрічі з Мстиславом Борисовичем. І в ту мить зрозуміла вона, що ця жінка не буде їй за подругу. Ні, ніколи між ними не буде душевного тепла й довіри. Коли Радислава до цієї хвилини ще й бажала подружитися з бояринею Устинією, то зараз те бажання геть відпалося від неї. Вона почала уникати товариства дружини брата Мстислава Борисовича, хоча то було досить складно – бояриня не питаючись приходила до її світлиці й заводила перемовини, геть не звертаючи уваги на прохолодність Радислави.
Ледь не кожного вечора батечко її влаштовував бенкети.
Для Радислави ті бенкети тільки й були можливістю побути поряд боярина Мстислава Борисовича, мужа свого майбутнього, тому що вдень він переважно пропадався на ловах з батьком та братами її або ж бився на мечах з братами, а вона мала готуватися до весілля. Й у такі хвилини Радислава відчувала себе геть покинутою й нещасною. Їй так бажалося бачити боярина свого кожної хвилини, бути поряд нього постійно, аби вже в очі його гарні надивитися, аби напитися до сп’яніння незвіданого раніш щастя близькості чоловіка, котрий так хвилює серце, котрий у думках її присутній постійно. Й ввечері, коли наближався час бенкету, вона пташиною легкокрилою летілася до великої зали, аби скоріше таки побачити Мстислава Борисовича, аби надивитися на нього, напитися щастя бути поряд нього. Й у ті хвилини, коли він був поряд, нею геть забувалися недобрі слова, проказані бояринею Устинією, й те неприємне відчуття, що оселилося в серці після тих слів. Але вона все ж відчувала на собі погляди тої жінки, особливо коли Мстислав Борисович зустрічав її, підіймаючись з-за столу й поспішаючись назустріч. Радислава тріпотілася вся, спостерігаючи за його наближенням, і тихенько завмирала від щастя, коли торкався він теплими вустами її ручки, зазирав до очей гарними сірими очима й проказував тихо:
Читать дальше