Марiанна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)

– Ви все неправильно робите, – заявила я, кидаючи пальто на ліжко. – Я знаю, як треба ворожити!

Причому в моїх словах була дещиця правди. Адже влітку я напросилася у фольклорну експедицію в села старовірів і там багато чого бачила. Як треба зиму проводжати й наречену віддавати, та біля дзеркала ворожити.

– А головне, щоби ти, – звернулась я до Лариски, – аби ти, якщо хочеш нареченого у дзеркалі побачити, – щоби ти осторонь поки що сиділа і чекала, коли тебе до дзеркала покличуть. Зрозуміла?

Лариска кивнула. І сіла осторонь, поки ми з Валею перешіптувалися та над мисочкою з водою чаклували. Насправді для Лариски питання нареченого було актуальним і гострим, бо її батьки не дуже хотіли Ісмаїла в зяті. Надто вже багато було на очах різноманітних прикладів, коли маленькими провінційними містами тинялися самотні сумні красуні, ведучи за ручку смаглявих діточок. А навпаки, Ларисчині батьки хотіли в зяті надійного, гладкого і скупенького Васю із села Кобеляки Звенигородського району.

– Іди до мене! – потойбічним голосом гукнула я Лариску, залишивши біля дзеркала горіти лише одну свічку. – Сідай біля дзеркала, – продовжила я своє казання, – сідай, заплющ очі й мовчи. Коли скажу: «Дивись!» – тоді розплющиш очі, глянеш і хутко-хутко відвернешся. Інакше…

Я й сама не знала, що «інакше», але мене вже несло.

Лариска сіла біля дзеркала, заплющила очі і затремтіла… Я взяла її праву руку, опустила її пальці в мисочку з рідиною і заходилася водити ними по її обличчю та волоссю, бурмочучи-примовляючи:

– Ряджений-наречений, приходь до мене на вечерю, а не хочеш вечеряти – приходь стригтися… – таку маячню я верзла, натхненно імпровізуючи, доки не приспала Ларисчину пильність.

– Світло! – різко дала я команду Валі, й та клацнула вимикачем.

– Дивись! – закомандувала я Ларисці.

І Лариска розплющила очі. Покліпуючи і мружачись від яскравого світла, Лариска припала до люстра. У-у-у! Звідти на неї дивилося щось страшне, брудне, кудлате, з палаючим похмурим поглядом… Воно також мружилось і пильно вдивлялося із дзеркала в Лариску.

– І-і-і-і!!! – заверещала Лариска, і Валя вимкнула світло. – А-а-а-а!!! Що це?! Хто це?!

У двері щосили загримали ногами, і пролунав крик:

– Лари-и-иса!!! Вийди на мій голос, Лари-и-иса!!! Я ту-ут, Лариса, підслю-ю-юхую! Мамою клянусь!

Одне слово, довелося зізнатися, що в мисочку з водою ми додали коричневої гуаші. Так, для гостроти відчуттів…

Добре, що в Лариски було почуття гумору. Вона заспокоїлася, посміялася та вмилася. Я урочисто, немов медсестра в пологовому, вийшла до Ісмаїла в коридор і повідомила, що у дзеркалі був хтось смаглявий, кудлатий і страшний – як ти, Ісмаїл.

Ісмаїл засяяв, очі його стали вологими, він зашепотів-зашепотів, погладжуючи обличчя руками, поглядаючи на стелю, дякуючи комусь там, нагорі. І я страшенно розчулилась: це ж треба, як переживав, як він Лариску нашу кохає!

За півгодини ми відчинили салон ворожіння для всіх охочих, додаючи у воду і зелену, і синю, і червону гуаш. Всеньку ніч із кімнати 45 із зойками вилітали ошалілі дівчата з різнобарвними фізіономіями. От котрась із них, незадоволена результатом ворожіння, поскаржилася на мене до деканату.

Ярослав Іванович – наш дорогий Ярослав Іванович, світлішої людини хтозна, чи знайдеш нині на землі, – не дав ходу справі, як мені погрожували, а насварив і відпустив складати іспит із теорграматики. Саме тоді він і сказав, що я така. А я й не заперечую. Авжеж, я така. Зате у Лариски з Ісмаїлом уже троє хлопчаків – смагляві, ніжні, як Ісмаїл, сіроокі й спритні, як Лариска. Так, Силім, Хакім та Іванко… За місяць у них дівчинка має народитися. Моїм ім’ям назвуть. Ісмаїл обіцяв: «Мамою клянусь!»

У нашому дворі в Чернівцях у часи мого дитинства мешкав виняткової вроди чоловік, двірник за фахом, філософ за покликанням, вісімдесятирічний аристократ із мітлою на прізвище Гельмер, за національністю німець. Гельмер знав п’ять мов і трішки латину, щоправда, частенько потрапляв у запої і тоді розмовляв одразу всіма відомими та не відомими йому мовами. А п’ять мов – У «Черновіцах» це була норма – німецька, ідіш, румунська, українська, польська… Ось трішки латина – то вже була якась освіта. Хоча б і це нікого б тоді не здивувало. Це у нас у Чернівцях називалося «бути письменним».

Дядько Гаррі Гельмер, наш двірник, розповідав якось, сидячи у дворі в теплих літніх м’яких сутінках, як його батько, управитель Чернівецької ґудзикової фабрики, частенько їздив до Відня. У справах. Або відпочити. Взагалі в ті часи, коли Чернівці (тоді Черновіц) ще були Австрією, портрети цісаря Франца Йосифа висіли в кожній вітрині, а браві революційні матроси курили свої папироси в іншому місці, далеко від нашого мініатюрного, витонченого, елегантного міста, було модно їздити до Відня. А найбільш романтичним звичаєм у тодішніх Чернівцях був звичай вивозити до Відня своїх обраниць. На каву.