Віктор Єрофєєв - Рожева Миша

– Ми будемо найбільшими друзями… Ти навіть не уявляєш, хто тобі пропонує дружбу… Але і не треба, я цілком безкорисливий…

Ми з тобою так здружимося, що неодмінно опинимося на дні.

– Мені й тут добре…

– Там набагато краще. Що найголовніше в житті? Найголовніше в житті – це не життя, а смерть. Гнила діра! Але я… Я проведу тебе повз смерті… Ти навіть не помітиш…

– Як це?

– Ми будемо дружити проти твого тата…

– Чому?

– Ну ти ж знаєш, який він смішний… Насправді, це пуста, ница людина. Твій тато – Особлива Думка – кудлата воша !

– Що?! Тато просто розпатлався на Новий рік, тому що сам варив крабів… і хвилювався… щоб усім сподобалось…

– Ненавиджу, коли варять крабів… У мене таке відчуття, що це варять мене…

– Мого тата ще ніхто не називав кудлатою вошею … – Я вгледілася в мого нового друга. – Ти перевертень!

– Звісно! – засміявся він. – Я заберу на Дно твою маму разом з тобою. Я від неї втрачаю голову!

– Але мама живе з татом!

– Начхати я хотів на твого тата! Я тобі кажу: нікудишня він людина!

– Не смій…

– Хочу і кажу! Він – кудлата воша !

У мене потекли безпорадні сльози.

– Зате мама твоя – ніжне лимонне деревце! Я пересаджу її до свого палацу і буду поливати… поливати… і нюхати її лимони… У мене палац розміром з московський Кремль.

– Не хочу! Забирайся геть, перевертню! – закричала я.

– Мовчи! – раптом озлився гітарист. – Ще слово – я зроблю з тебе потвору!

– Дулю тобі! Не зробиш!

Гітарист піднявся:

– Не забудь подивитися на себе ранком у дзеркало, опудало! Грюкнув дверима. Через хвилину в кімнату вбігла Діана.

– Що з тобою?

Я сіла на ліжко й гірко заплакала.

Рано-вранці я прокинулася від дзвону в вухах. У вікні ніжне небо. Гул голосів у вітальні зростав так, наче злітав літак. Билися об підлогу келихи. Кричав тато. Кричала мама. Брязкіт тарілок.

У довгій білій майці з Дональдом на грудях я побігла босоніж у вітальню. Відчинила двері. Святковий стіл мав вигляд бурелому. Мама в кутку з тарілкою. Тато в середині кімнати – з тарілкою. Сині з золотою облямівкою тарілки їх улюбленого сервізу.

– Як ти смів! Це мій телефон! Це мої… – мама торохнула тарілку об підлогу, – есемески!

Тато у відповідь теж кинув тарілку. Вони схопили по новій.

– Хто кликав тебе в гості? – крикнув тато. – Хто, я питаю, хто?!

– Мамо! Тату! Що ви тут робите? – крикнула я.

– Еееее… Ми кидаємося тарілками! – навіть не озирнувся на мене тато.

– Чому так багато битого посуду?

– Ми ще не навчилися його ловити! – пояснив тато.

– Відправляйся спати! – наказала мама.

Я зробила вигляд, що послухалась її, а сама сховалась під дверима та підглядала.

В руках у мами опинився великий заварювальний чайник. Її улюблений чайник. Вона зітхнула і поставила його назад на стіл.

– Навіщо ти порпався в моєму телефоні? – втомленим голосом запитала мама.

– Тебе не було в кімнаті, прийшла есемеска. Я думав: хтось із гостей, а тут бачу: куча есемесок! Хамські! Нахабні! Дівчинка моя ненаглядна… Підпис: КРАБ! – Тато витер долонею піт із лоба: – Хто це КРАБ?

– Не має значення… – сказала мама.

Тато покрутив тарілку і як торохне її об підлогу!

– Не бий посуд! – верескнула мама.

– Ти сама почала!

– Якщо ти будеш на мене кричати, я… – Мама скочила на підвіконня.

Я затулила очі руками. Мами вистрибне з вікна і розіб’ється! Тут раптом з-під столу виповз письменник Коханов. Здається, він провів там залишок ночі. Він повз накарачках до дверей і, відповзаючи, сказав:

– Лєно, це перший поверх!

– Вірно, – прохолодно погодився із запеклим ворогом тато.

– Як ти мені обрид! – огризнулася на нього мама.

Тато кинувся до неї. Замахнувся. Мама обхопила його, щоб уникнути удару. Тато зняв її за ноги з підвіконня й став смикати в різні боки. Мама розпатлалась. Тато з подивом подивився на неї і став завалювати її на підлогу, встелену битими тарілками. Я затисла долонею рота: вони ж поріжуться!

І дійсно: вони почали кататися по підлозі, скавчати та бруднитися кров’ю. У мами луснула нарядна сукня. Я подумала: він їй висмикне ноги, як ляльці. Я почула, як мама застогнала, і мені стало її дуже шкода. Але тато її не жалів. Він так сильно її не жалів, що вона закричала, а тато, нагнувшись над нею, голосно дихаючи, закричав у відповідь. «Ну, все, – подумала я, – кінець сім’ї!»

– Тату! – закричала я, вискочивши в кімнату. – Досить!