Віктор Єрофєєв - Рожева Миша

Мама конвульсивно обсмикнула сукню. Вона підскочила з підлоги й підбігла до мене. Обняла. Придивилась до мене:

– Що в тебе з обличчям?!

– Що з обличчям? – Я схопилась за лице.

– Іване! – закричала мама. – Ти подивись, що з її обличчям!

– Жах! – підбіг тато. Затулив своє лице руками. – Що з нею зробили?

– Що зі мною зробили? – Я вирвалася з рук мами, кинулася в ванну, зачинилась.

Подивилася в дзеркало. Мені стало зле. На мене дивилась моя карикатура. Обличчя можна було впізнати, але воно стало недоладним. Вуха витягнулися й відкопилилися. Моє гарне чоло стало спадистим. Щоки впали. Розпух ніс. Ніздрі вивернулися навиворіт. На жовтих не моїх щоках з’явились цілі галявини прищів. Очі звузились, недовірливо зсунулися до носа. Я стала схожа на мавпочку.

Я заревіла в голос. Упала на кахель. Не знаю, скільки минуло часу… Я прийшла до тями, коли мама присіла до мене. Взяла за руку. Дивно поглядаючи на мене, повела до спальні. Поклала на ліжко і сіла, обхопивши чоло долонею.

– Як це трапилось? – влетів у мою спальню тато. – Хто спотворив тебе? Ні, це несумісно з моїм життям!

– Це мине! – авторитетно заявила мама. – У Марусі почався перехідний вік!

Тато замовк, підкорюючись жіночим таємницям. Навшпиньки він вийшов зі спальні.

– Мамо, знаєш, хто приходив до мене в кімнату? Гітарист!

– Коли? – стрепенулася вона.

– Перед тим, як я заснула.

– Не може бути! Він пішов разом з гостями.

– Чесне слово!

– І що?

– Він кликав мене на морське Дно. Говорив, ми з тобою будемо жити у нього в підводному Кремлі! Називав тебе лимонним деревцем…

– Правда чи що? – не стримала усмішки мама.

– Ну да… А коли я відмовила йому, він сказав: подивися на себе в дзеркало! Мариш!

– Він тобі наснився, – рішуче сказала мама.

– Це він – КРАБ?

Мама приклала пальця до губ, поцілувала мене:

– Не переживай! Усе виправимо! Тепер косметологи роблять будь-яке лице, – запевнила вона і пішла до дверей.

Але тут знову увірвався тато. Він був невтішний. Він рвав на собі волосся. Мама не витримала:

– Ти більше любив красу Марусі, ніж її саму! Вона для тебе – іграшка!

– Припини! – Тато навіть не став сперечатися з нею.

– Я тобі кажу: проблеми перехідного віку! Прищі всілякі…

– До чого тут прищі!

– І взагалі… – сказала мама. – Ну, подумаєш: схожа на мавпу! Мавпи – милі створіння. Ми все одно будемо її любити.

– Ти говориш так, як ніби ти заздрила її красі!

– Нісенітниця!

– Ні, заздрила!

– Відчепись!

– Ні, звичайно, обличчя ми їй реставруємо, – сказав невтішний тато. – Для дівчинки краса – головна справа. Але наша сьогоднішня морська прогулянка скасовується!

– Ні в якому разі! – обурилася мама. – На морі лице Марусі може відновитися.

– Ти думаєш?

– Я в цьому впевнена! Пішли купатися!

– Я не піду купатися, – сказала я. – Я ненавиджу себе! Я знаю, куди я піду. Я піду в ванну і повішуся!

– Що?! Не роби цього! – закричав тато.

– Вона розумна дівчинка, – жорстко сказала мама. – Вона не буде вішатися!

– Буду! Буду! Буду!

– Не втрачай розум… – процідила мама. – Ми скоро прийдемо! Не встигли вони піти на пляж, як до мене в кімнату влетіла Рожева Миша:

– Боже! Це ти не ти?

– Не знаю. Можева Риша… Тьху… У мене заплітається язик… Я божеволію.

– Що може бути гірше того, що з тобою сталося! – безжально вигукнула Рожева Миша.

– Гітарист… – знову голосно заплакала я. – Покликав маму на Дно. І мене також…

– Я не знала, що Тринь-Бринь … – Рожева Миша з сумом дивилася на мене.

– Що ще за Тринь-Бринь ?

– Так звуть Гітариста на дні ті, хто його боїться і ненавидить…

Я дивлюся, що його влада поширюється і на Землю.

– А хто тоді Краб, який писав мамі любовні есемески?

– Неважко здогадатися…

– Стільки імен!

– Він – нескінченне явище…

– Це як?

– Йому немає кінця.

– Не розумію… Нічого не розумію… Цей Тринь-Бринь , або як його там, мене знівечив, зробив мавпою, а маму з татом змусив кидатися посудом.

– Посудом?

– Я вранці увійшла до вітальні… Дай хустку… – Я висякалася. – Тато і мама кидалися один в одного тарілками.

– Багато побили?

– Дуже!

– А далі?

– Мама вскочила на підвіконня, щоб викинутися з вікна!

– Ой!

– Нічого страшного! Тут письменник Коханов виповз із-під столу і говорить: «Це ж перший поверх…»

– Ну так!

– Письменник виповз за двері, а тато стягнув її з підвіконня і став лякати, що вдарить.