Віктор Єрофєєв - Рожева Миша

На дальньому кінці столу, тримаючи в руках гітару, скромно сидів невисокий чорнобровий красень. Він нервово тремтів ніздрями. Очі банькаті, довге чорне волосся, дуже бліда шкіра, чорний костюм з білою сорочкою.

Дві дівчини з Києва сиділи в купальниках тілесного кольору. – Це наші маскарадні костюми! – пояснили вони.

Дітей не було, навіть домашніх тварин і тих не було, нікого! Самотня, я зазирала під кипарис, прикрашений білими кулями. Під кипарисом була купа коробок та коробочок.

– Краби! Краби! – галасували гості.

– Мииии! – мукав незрозумілий старець.

Краби пахли розпареною білизною. У жовтому міні моя няня Діана внесла срібну тацю з довгими краб’ячими ногами. Мама подивилася на них і загадково фиркнула. За навстіж відчиненим вікном море зітхало. Тато щиросердно сказав фінському другу:

– Тут зірки виглядають інакше, ніж на Півночі. Навіть Полярна зоря мені не видається такою вже полярною.

Фін у відповідь став плюватися.

– Ти чого не їси? – тато обережно торкнувся до маминої руки. – Ти любиш краби!

Мама великими стурбованими очима дивилась на крабів, підперши підборіддя рукою. Діана обходила гостей, наливаючи шампанське.

– Налити? – всміхнулася мені.

– Налий Марусі! – радісно замахав руками тато. – Їй вже можна!

– Діано, не здумай! – гримнула на неї мама.

Діана нервово відірвала горлечко пляшки від мого бокалу. Туди вже накапало кілька шипучих крапель.

– Я теж не люблю краби! – завередувала я. І, як мама, відсунула від себе тарілку вареної білизни.

– Ні, в принципі я люблю, – вперто сказала мама. – Але не в вареному вигляді!

– А я їх полюбляю на грилі, – закивав мамі француз-винороб. Французи сиділи рум’яні та напівсиві, й було незрозуміло: хто з них батьки, а хто – діти.

– Камчатський краб – це великий делікатес, – пояснив тато.

– Звісно, – погодилися французи. – Особливо російські балети.

Хруст і тріск. Щипцями чавили клішні. Троє іспанців кинулися чмакати крабами.

– Де ваші фотокамери? – поцікавився здичавілий американець.

– Відпочивають!

– Крабики… – Мені стало до сліз шкода крабів. Діана знову налила татові шампанського, і, випивши до дна, тато сказав:

– Марусю! Покинь ти цей крабовий гуманізм! Витри сльози! Не слухай нікого! Вони смачні! Їж!

Мама, стрельнувши в нього очима, звернулася до мене:

– Я люблю живих крабів.

Я зморщила лоба.

– Живий краб кращий за мертвого, – посміхнулась мама.

– Я їх, бляха, з Москви тягнув, – тицьнув тато пальцем у крабів, – а ви… ех, ви!

– Красунчик-гітарист теж не їсть краби, – схлипнула я. – Йому теж боляче дивитися, як шматують крабів.

– Вірно! – погодилася мама.

– Я бачила живого краба на Дорогомилівському базарі в акваріумі, – сказала я. – Пам’ятаєш?

– Ну?

– Він огидний та жалюгідний!

– Ти ще маленька.

Мама втратила до мене інтерес і повернулася гарним обличчям до гостей. Вона любила говорити загадками.

У саду зашипіли феєрверки. Ми з мамою і татом обнялися. Рудий поляк помирився з угоркою. Час подарунків. Першим поліз під кипарис мукаючий старигань. Йому подарували жовту гумову качку. Виставивши зади, під кипарис полізли киянки; вони витягли звідти дорогі альбоми з мистецтва. Киянки виявилися модними художницями.

Теж пірнула під кипарис.

Щастя новими щасливими сльозами пирснуло з моїх очей. Як у клоуна! – промайнуло у мене в голові. Під кипарисом я знайшла велику коробку, обгорнуту срібним папером. Перев’язана широкою червоною стрічкою, коробка блищала, як сніг під Москвою. На снігу було написано: МАРУСІ.

– Можна, – трохи злякалась я, – розгорнути?

– Даффай ! – підморгнув тато. Ми з татом у пафосні моменти любили спотворювати слово «давай», самі не знаючи навіщо.

Я розв’язувала не кваплячись, намагаючись бути терплячою. Я любила все маленьке. Але тут… Що це, коли починаєш любити велике? Переді мною в коробці лежала ВОНА – я про неї мріяла кожну ніч, засинаючи.

Рожева Миша була іграшковою і не іграшковою, якою і має бути іграшка майбутнього. Вона вставала на задні лапи, танцювала, вимахуючи хвостиком, відповідала на питання, бігала і навіть літала по кімнаті. Літаючи, вона раптом перетворювалась на справжній НЛО з прожекторами і зеленими чоловічками, а потім миттєво з літаючої тарілки знову ставала Мишею. Вона їла солодощі, обожнювала цукерки з лісовими горіхами. Вона керувала спортивною машиною, годувала голубів, уміла прикидатися мертвою, сідала на шпагат, грала у великий теніс, була шульгою. Тримаючи склянку морквяного соку в лівій лапі, вона вела розмови на рівних з королями та принцами, була бомбардиром, могла легко вскочити в екран телевізора і стати учасником мультика.