Віктор Єрофєєв - Рожева Миша

– Моя дитина буде міжнародною дитиною!

Тато їй ні в чому не відмовляв: ми сіли в «Аерофлот», мама прикрила мене жовтим плащем, і я полетіла в її животі з Москви до Парижу за тиждень до пологів.

Тато сидів у пологовому будинку Clinique de la Mouette, практично навпроти Ейфелевої вежі, в білому халаті. Халат був йому завеликий. Тато стежив за тим, як я вилізаю із мами. У тата палали щоки. Французький доктор Філіп Ляло в зелених жаб’ячих перчатках сказав, як я тільки полізла:

– Ну, прямо ваша копія, monsieur!

Дорослі полюбляють перебільшувати… Коли нам з мамою перерізали пуповину, я чіпко ухопилась за кільце ножиць. Мені здалося, що мене можуть упустити. Або ще гірше: викинути! По-різному буває!

– Ого, вона вже цінує життя! – Доктор Ляло підняв догори вказівний палець.

– Ви праві, докторе! – кліпнув мій тато вологим оком. Він завжди дратував мене сльозливою сентиментальністю, коли справа торкалася його дочки.

– Як веселиться душа нашої дівчинки! – заплющив очі доктор Ляло. – Хто знає, скільки часу вона чекала цієї миті? Бо ж душі, наїжачившись, знемагають у вічності в очікуванні земного життя. Сидять собі, розумієте, як горобці на телеграфних дротах уздовж безкінечної залізничної колії!

– У бляклому тумані? Та ви поет!

– Медичний факт, Іване Іллічу! – солідно промовив доктор Ляло, важко вимовляючи просте татове ім’я по батькові. – Я приймаю пологи чотири тисячі сорок третій раз.

– Нічого собі! – послужливо, по-російськи ахнув Іван Ілліч.

– Без жодного браку! Які в неї довгі пальчики!

– Як у мене! – Тато виставив свою п’ятірню.

– У мене теж довгі! – раптом з пологового столу відгукнулась мама, притискаючи моє новонароджене тільце до своїх апетитних сісь другого з половиною розміру.

Чоловіки повернулися до неї, як у кіно.

– Ви вже вибрали ім’я для дівчинки? – звернувся французький комік, доктор Ляло, до моїх батьків.

– Маруся ! – хором вигукнули мама і тато.

Подарунки розмножилися. Вони ділилися на довгі та короткі. Короткі швидко набридають. Вже на другий день з ними нудно. Наприклад, я люблю ведмежат. У мене ціла колекція: великих, крихітних, коричневих, білих, авторських, дореволюційних з протертим плюшем і відірваним оком-ґудзиком, надсучасних, спортивних, з очами, що крутяться, як блюдця… Тато гладить їх і зітхає:

– Кохання до ведмедів – велика таємниця. З ведмедями, Марусю, я стаю людянішим.

– Але, тато, – з легким докором кажу я, – одних ведмедів я швидко забуваю, а з іншими не можу розлучитися. З блакитним Сержиком я сплю давно і не уявляю, як без нього взагалі можна спати!

Чим більше мені дарували подарунків, тим коротшими вони ставали, але Сержик вижив. Що в ньому особливого? Та нічого! Але він вижив. На Новий рік подарунок обіцяв бути довговічним. Навіть ось що: чи то мені його дарували, чи то я заради подарунку сама стала подарунком.

Замість ялинки ми прикрасили у вітальні молодий стрункий кипарис.

– Краби! Краби! – сповістив тато.

Гості за довгим столом по-святковому пахли. Вони трохи злиплись, як вареники в горщику, від жари та вина. Вони видали гастрономічний крик радості. За столом сиділи дорослі різних народів. З росіян – татів однокласник письменник Коханов. Хлопчаками вони разом мучили дівчаток і кішок. Була напівсива родина французів-виноробів, і був веселий голландець, який пив їхнє вино і все випив. Троє іспанців-фотографів, голосно плямкаючи, їли креветки. Причвалав здичавілий американець з білою пов’язкою на голові. Власник бару на нудистському пляжі. Ми часто ходили до нього на пляж, і там я остаточно переконалась, що людям личить бути голими. Коли люди голі, вони стають значно добрішими, не кричать, не сваряться, сором’язливо посміхаються. Вдягнутий чоловік ніколи просто так не запропонує мені морозиво, а голі чоловіки на пляжі кидаються наввипередки пригостити мене морозивом у барі… Я завжди обираю мангове… Воно таке смачне! Поруч з американцем сидів рудий поляк в обіймах своєї дружини-угорки. Вони дулися одне на одного, але обійматися не припиняли.

Татів приятель, фін-перекладач, трохи пахнув клопами. Новий рік не став для нього виключенням. Інший близький татів приятель, німець Улі, пахнув так сильно парфумами, що навколо нього всі гикали. Дівчина-якутка з ритуальним шрамом на обличчі, Заріна, вміла наслідувати жаб та шум тайги. Незрозумілий старець мукав: він забув російську і не навчився іншим мовам. Коханов в’їдливо називав його російським лібералом.