Віктор Єрофєєв - Рожева Миша

А вчора вночі, довірливо зітхнула татова голова , взагалі нісенітниця… Наснилось мені: дзвонить телефон. Кажуть співучим жіночим голосом:

– Іване Іллічу, вас запрошує в Кремль на зустріч Нового року сам Дід Мороз. В тісній компанії. Лише десять кращих людей Росії і ви зокрема.

– Мене? В Кремль на ялинку? Облиште мене розігрувати!

– Помилуйте!

– Я ж зовсім не кращий! Я, можливо, не самий поганий, без екстриму, але й не кращий.

– Вас чекають у Кремлі!

– Та навіщо я їм здався?

Мовчання.

– Як приходити, самому чи з Лєною?

Але жіночий голос уже роз’єднався. Я думав-думав, вирішив – піду з Лєною. Вона, звісно, в космос не літає, але як моє кохання залишити одну на Новий рік!

Нарядилися ми з Лєнкою, як могли, поїхали на тролейбусі в Кремль. Заходимо. Нас Снігурка зустрічає: колготи з малюнком морських водоростей.

– Нумо всі відразу до Діда Мороза!

Я помовчав, а потім:

– Він тобі ким доводиться? Дідом чи що?

– Чому дідом? Чоловіком!

– Як чоловіком? – дивується Лєна. – Тобі скільки років?

– Вісімнадцять і один день!

– Ну, тоді, звісно… – кажу я. – Вітаю з прийдешнім!

Заходимо до зали. Вона із золота. У залі всі люди з телевізора повилазили. Перші особи з посмішками рожевих пупсів. За парканчиком перші пики. Далі – перші рила. А в загорожі стрибають перші морди. Весь набір. Перші мармизи сміються і кажуть: пройдешній рік був найпереможніший, кращого року в історії не знайти, хоча вся наша історія – автострада. Летиш по ній стрімголов і водночас стоїш на місці… Уже час, кажуть пики, покінчити зі зрадниками і доларом.

Стрімко входить Дід Мороз:

– Оголошую Новий рік відкритим!

Дарує кожному по валізі новеньких грошей, по парі антикварних годинників від самого Бомарше, про які вони навіть не мріяли, бажає нового щастя. Валізи залишають їх байдужими, але годинники від Бомарше розглядають з дитячою цікавістю. Снігурка в зухвалих колготах:

– Ми з Дідом більш за все любимо Росію, ось чому ми тут у Кремлі – найсправжніші, а всі інші снігурки та діди морози – потвори липові.

– Так, – згоден з нею Дід Мороз. – Ви – єдина країна, яка все ще в мене вірить. Слава вашому первинно-військовому ладу!

І кличе мене пальцем:

– Пішли, Особлива Думко, посекретничаємо!

Заходимо в сусідню кімнату, замикаємось. Я від хвилювання відразу закурив цигарки «Біломор» – я тільки ці цигарки і курю на пам’ять про тих, хто був репресований… Але з кожним роком дістати «Біломор» стає все важче.

– Хочеш? – пропоную.

Задиміли. Я думав, він мені гроші дасть, а він каже:

– Відповідай за весь народ! Ти життям задоволений?

Я озирнувся на всі боки:

– Чому питаєш?

– Якщо народ незадоволений, я їх усіх тут заморожу!

Ой, думаю, що за новорічна провокація!

– Як же ти їх заморозиш, якщо там, у залі, моє кохання, красуня Лєна?

– Якщо хочеш, красуню не заморожу. А про решту – сам вирішуй!

– Боюсь, цих заморозиш, іще гірші прийдуть…

– Боягуз ти!

– Та що боягуз! Я історію країни знаю!

– Нема у твоєї країни ніякої історії, – незадоволений Дід Мороз, – живете ви всі, як у казці!

Повертається і – до золотих дверей. Я не витримую:

– Стій!

Дід Мороз гальмує. Гасить недопалок об підошву чобота.

– А не хочеш ти нам із Лєною теж дати по валізі з грошима?

– А навіщо? – підозріливо мружиться.

Я оскаженів:

– Як це, опудало морозне, навіщо?!

І бачу перед собою заспане обличчя Лєни:

– Чого кричиш?

– Як це чого? Він валізу грошей нам не хоче дати! Уряду дає, а нам з тобою ні!

– Спи, дурню! – каже моя дружина Лєна. – Спи до кращих часів. Спи! Спи! Спи!

«Еееее, – гірко думає татова голова , засинаючи в обіймах з Лєною на сімейному ліжку, – даремно я, мабуть, не віддав команду їх усіх заморозити… Може, тоді би ми отримали з Лєнкою на Новий рік по валізі новеньких грошей!»

Тато образився, що його, майстра на всю голову , обійшли з валізою. Мої батьки зрозуміли, що їм у Москві на Новий рік нічого не світить.

– Моє обличчя біжить вперед мене. Мене на вулиці в натовпі пізнають. А який з того зиск? – заявив тато. – Геть з Москви – чудова ідея!

І ми ображено відлетіли.

Далеко від Москви, на спекотному острові в новорічну ніч з феєрверками, я отримала незвичний дарунок. Я завжди любила подарунки. Але такого подарунка у мене ще не було. Я пам’ятаю себе від самого народження. Це просто – пам’ятати. Пірни у себе глибоко. Мама хотіла, щоб я народилася в Парижі, тому що народжувати в Парижі не боляче: