Джоан Гарріс - Ожинове вино

Роздратований Джей зістрибнув у сад.

Хміль-яблука були червоними, видовженими й загостреними з одного краю. Поки Джей їх витягав, одне чи два тріснули і тепер демонстрували рожеву серцевину. Хлопця трохи хитало під вагою коробки.

– Дивись, куди йдеш, – зауважив Джо. – Не впусти їх. Вони можуть побитися.

– Але ж це лише картопля.

– Угу, – мугикнув Джо, не відриваючи очей від овочерізки.

– Мені здалося, ви назвали їх яблуками, чи якось так.

– Бульба. Бараболя. Хміль-яблука. Земляні яблука [9] У французькій мові земляним яблуком (pommes de terre) називають картоплю. .

– На вигляд – нічого особливого, – зауважив Джей.

Джо похитав головою і взявся завантажувати бульби до овочерізки. У повітрі розлився солодкуватий запах, схожий на аромат папаї.

– Я привіз їх з Південної Америки після війни, – пояснив він. – Виростив з нуля отут, на городі. П’ять років пішло тільки на те, щоб підготувати ґрунт. Якщо хочеш смаженої картоплі, то вирощуєш сорт «Король Едвард». Якщо закортіло салатів, зверни увагу на «Шарлотту» або «Джерсі». Хто бажає чипсів, обирає «Маріс Пайпер». Але ця, – він дістав картоплину й пестливо потер її рожевеньку шкірку потемнілим великим пальцем, – старіша за Нью-Йорк. Така давня, що в неї навіть англійської назви немає. Її розсада коштує дорожче за золотий пісок. Це не просто картоплини, хлопче. Це шматочки втрачених часів, коли люди ще вірили в магію, а половина світу ще не була нанесена на мапу. З цього чипсів не роблять. – Він знову похитав головою, і під кошлатими сивими бровами його очі випромінювали сміх. – Це мої Особливі.

Джей уважно дивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи він кепкує, а чи й справді несповна розуму.

– То що ж ви тут виробляєте? – спитав нарешті.

Джо вкинув останнє хміль-яблуко до овочерізки й усміхнувся.

– Вино, хлопче. Вино .

То було влітку 75-го. Джеєві було майже тринадцять років. Примружені очі, зціплені зуби, обличчя зібране у міцний кулак, в якому ховається щось дуже таємне – що ніхто не міг побачити. Нещодавно він був учнем школи Мурлендз у Лідсі, але тепер вісім незвично пустопорожніх тижнів канікул відділяли його від наступного семестру. Йому тут уже не подобалося. Цей невиразний, імлистий обрій, ці синяво-чорні пагорби, якими сновигали жовті навантажувачі, ці нетрища та шахтарські бараки і ці люди з гострими обличчями й безбарвним північним акцентом. Мати запевнила його, що все буде добре. Що йому сподобається Кірбі Монктон. Сподобаються зміни. Все якось улаштується. Та Джеєві було видніше. Під його ногами розкрилася безодня розлучення батьків, і він ненавидів їх обох, ненавидів місце, куди вони його запроторили, вже зненавидів блискучий новенький велосипед «Релі» з п’ятьма швидкостями, який доставили сьогодні вранці, – хабар, так само вартий презирства, як і супровідна записка – «З любов’ю від мами й татка», – все таке фальшиво-нормальне, ніби світ навколо нього не розлітається зараз на друзки. Його лють була холодною, застиглою, вона відокремлювала його від довколишнього світу, тож звуки були приглушеними, а люди нагадували оживлені дерева. Лють клекотала у нього всередині й чекала, коли станеться бодай щось.

У них в сім’ї ніколи не було близькості. До того літа він бачив своїх дідуся і бабусю разів шість, на Різдво або на день народження, тож їхнє піклування про нього мало дистанційний характер. Бабуся була тендітна й елегантна, наче порцелянова статуетка, які вона так любила, що оздоблювала ними будь-які вільні поверхні. Дідусь був грубувато-добродушним солдафоном, який без ліцензії відстрілював куріпок на ближніх болотах. Вони обоє несхвально ставилися до профспілок, повстання робітничого класу, рок-музики, довговолосих чоловіків та дозволу жінкам навчатись в Оксфорді. Джей невдовзі збагнув: якщо щоразу мити руки перед обідом і вдавати, ніби слухаєш усе, що вони кажуть, можна насолоджуватися майже необмеженою свободою. Ось так він і познайомився з Джо.

Кірбі Монктон – невеличке північне місто, дуже схоже на будь-яке інше. Будучи суто шахтарським, воно вже тоді занепадало: дві шахти з чотирьох були закриті, а ще дві намагалися вижити. Біля закритих копалень поступово вимерли й селища, побудовані саме для того, щоб забезпечувати забої робочою силою – там були цілі вулиці занедбаних бараків, із забитими вікнами та зарослими бур’яном садками. У центрі було трохи краще: торгівельний ряд, кілька пабів, мінімаркет і поліцейська дільниця з решіткою на вікні. По один бік – дорога, залізниця і занедбаний канал. По другий – пасмо пагорбів, що тягнеться аж до підніжжя Пеннінських гір. Там стояло селище Верхній Кірбі, де жили Джеєві бабуся й дідусь.