Джоан Гарріс - Ожинове вино

Лондон, весна 1999 року

Наступного дня він прокинувся пізно і побачив, що Керрі вже пішла, залишивши йому коротку записку, в тексті якої водяним знаком проступало обурення. Він ліниво, без цікавості, пробіг її очима і спробував пригадати, що саме сталося вчора ввечері.

Джею, не забудь про прийом у «Спайз» сьогодні ввечері – тобі конче потрібно там бути! Вдягни Армані.

Голова в нього тріщала, тож він заварив собі міцної кави і, поки цмулив її, слухав радіо. Він мало що пам’ятав: загалом, його теперішнє життя й було таким – черга розмитих днів, що не відрізнялися один від одного, наче серії мильної опери, яку він дивився за звичкою, хоч жоден із персонажів не викликав у нього цікавості. День витягнувся перед ним, наче порожня дорога у пустелі. Ввечері у нього було заплановане заняття, але він уже розмірковував, як його уникнути. То нічого, він пропускав заняття й раніше. Тепер це стало для нього звичною поведінкою. Творча натура. Він подарував сам собі іронічну посмішку.

Пляшка вина Джо стояла там, де він її лишив – на столі. Джей із подивом побачив, що в ній залишилася ще половина вмісту. Отже, він випив зовсім небагато, але ж голова розколювалась від похмілля, та й заснути вдалося, тільки коли на небі зачервоніла світанкова смуга. Від порожнього бокала було чути легкий, але виразний запах: солодкуватий заспокійливий аромат ліків. Він наповнив бокал вином.

– Прохмелимося, – пробурмотів він.

Тепер у вина майже не було неприємного присмаку, воно відчувалося майже прісним. На дні його пам’яті ворухнувся якийсь спогад, надто слабкий, щоб упізнати.

Раптом з боку дверей він почув якийсь шурхіт і миттю повернувся, відчуваючи якусь провину, наче його піймали на гарячому. Але то була лише пошта, яку просунули в отвір, а вона розсипалася по дверному килимку. Сонячний промінь, що пробився крізь скло дверей, освітлював верхній конверт, ніби привертаючи до нього особливу увагу. Мабуть, якась рекламна розсилка, подумки вирішив він. Тепер йому нечасто доводилося отримувати іншу пошту. Аж раптом, через гру світла, конверт наче наповнився сяянням, і це підкреслило слово, написане по трафарету по всій його довжині – «ЗВІЛЬНЕННЯ». Наче з’явилися двері, крізь які можна було вийти з лондонського світанку в інший світ, де можливо все. Він нахилився, підняв яскравий чотирикутник і відкрив його.

Першою думкою було – ну от, знову всякий непотріб. Якась чергова бюджетно зроблена брошура під назвою «ЗАТИШНІ МІСЦЯ ДЛЯ ВІДПУСТКИ. ЗВІЛЬНЕННЯ І ВІДПОЧИНОК» з розмитими фото фермерських будинків та заміських апартаментів упереміж із текстовими колонками. Щось типу: «Цей чарівний котедж розташований лише за п’ять миль від Авіньйона… Цей великий переобладнаний фермерський будинок з обійстям… Цей амбар шістнадцятого сторіччя у центрі Дордоні…» Фотографії були одні й ті самі: сільські котеджі під небом такої блакиті, ніби його фарбував сам Дісней; жінки у хустинах та чепцях, чоловіки в беретах виганяють кіз на неправдоподібно зелені гірські схили. Охоплений дивним розчаруванням, він кинув брошуру на стіл. Відчував, що його ошукали, що щось незнане, але важливе, пройшло повз нього. Аж тут поглянув на фото. Впавши, брошура розгорнулася на центральному розвороті, на якому було зображено несподівано знайомий будинок. Великий і квадратний, із вилиняло-рожевими стінами та червоним черепичним дахом. Під ним підпис: «Шато Фудуен, Ло-і-Гаронна». А над ним неонові літери «Продається».

Джей не очікував побачити його тут, тож від подиву закалатало серце. Це знак, подумав він. Саме зараз, у цей момент – це точно. Точно – знак.

Він довго роздивлявся фото. Після тривалих роздумів вирішив, що це все-таки не шато Джо. Абриси будинку були дещо іншими, дах – більш крутим, вікна – вужчими і глибшими. І розташований він був не в Бордо, а в сусідній провінції, за декілька миль від Ажена, на березі Тана, невеличкої притоки Гаронни. А втім, близько. Дуже близько. Це не могло бути простим збігом.

Під сходами чужинці принишкли в очікувальному, наляканому мовчанні. Ані шепоту, ані дзенькоту, ані свисту.

Джей пильно поглянув на фото. Неонові літери над ним невпинно й заманливо закликали:

ПРОДАЄТЬСЯ.

Він потягнувся до пляшки і налив собі ще.

Поґ-Гілл, літо 1975 року

Того літа більша частина життя Джея тривала під прикриттям, ніби в якійсь таємній війні. У дощові дні він сидів у своїй кімнаті й читав випуски «Денді» [10] «Денді» («The Dandy») – британський дитячий журнал коміксів, що видавався з 1937 по 2012 р. або «Орла», слухав радіо, прикрутивши гучність до мінімуму, бо прикидався, що робить домашнє завдання, або писав пекуче нервові оповідання під назвами на кшталт «Вояки-людоїди із забороненого міста» або «Людина, яка переслідувала блискавку».