Джоан Гарріс - Ожинове вино

Грошей у нього завжди було повно. По неділях він заробляв двадцять пенні за миття зеленого Остіна свого дідуся; ту саму суму йому платили за підстригання газону. Короткі й нечасті листи від батьків незмінно супроводжувалися грошовим переказом, і він витрачав свої небачені статки зі зловтішною радістю. Комікси, жуйка, якщо вийде – цигарки; його приваблювало все, що могло викликати обурення батьків. Він зберігав свої скарби біля каналу, у бляшанці з-під печива, а дідусеві й бабусі казав, що кладе гроші в банк. Формально це й справді було так. За розхитаним каменем, який він дбайливо витяг із залишків старого шлюза, був сховок десь на п’ятнадцять квадратних дюймів – якраз вистачало, щоб запхати туди бляшанку. Вхід до скарбниці закривав клапоть торфу, вирізаний на березі кишеньковим ножем. Протягом перших двох тижнів канікул він їздив туди мало не щодня – грівся на пласкому камінні греблі, курив, читав, густо списував оповіданнями блокнот або слухав радіо, викрутивши ручку гучності на повну й стрясаючи забруднене повітря. Його спогади про це літо закарбувались у звуках: Піт Вінґфілд із піснею «Вісімнадцять з кулею» або Теммі Вайнет із хітом «Р.О.З.Л.У.К.А». Він або підспівував, або підігравав на уявній гітарі та кривлявся перед невидимою публікою. Аж відтак зрозумів, яким необачним був. На звалищі було чудово чути все, що відбувалося на каналі, тож протягом цих двох тижнів Зет із бандою могли навідати його будь-якої миті. Вони могли захопити його, поки він дрімав на березі, або загнати в кут біля зольника, і найгірше – із безтурботно відкритою скарбницею. Джеєві ніколи й на гадку не спадало, що на його території можуть перебувати й інші хлопчаки. Навіть не уявляв, що ця територія вже належить комусь – крутішому, старшому й досвідченішому у вуличних бійках. Сам він ніколи не бився. Школа Мурлендз не схвалювала такі прояви поганого виховання. Його нечисленні лондонські друзі були стриманими й не дуже товариськими – дівчатка-балерини із власними поні та хлопці-кадети з бездоганними зубами. Джей ніколи повною мірою не вписувався в їхнє коло. Його мати була акторкою, чия кар’єра опинилася в тісному куті комедійного серіалу під назвою «Матінко моя!» – про вдівця, що сам виховує трьох підлітків. Джеєва мати грала роль набридливої власниці будинку місіс Дайкс, тож їх постійно зупиняли на вулиці якісь люди й волали її коронну серіальну фразу: «Я вам не заважатиму?»

Батькові Джея, Хлібцевому Баронові, який надбав собі статки на «Трімбл» – популярних дієтичних хлібцях, так і не вдалося заробити аж так багато грошей, щоб компенсувати відсутність шляхетного походження, тож йому доводилося ховати невпевненість за завісою сигарного диму та вдаваної веселості. Джеєві він також був поперек горлянки, зі своєю іст-ендською вимовою та лискучими костюмами. Хлопець завжди вважав себе належним до іншого виду – простішого й міцнішого. Але ж як він помилявся!

Їх було троє. Вищі й старші за Джея – їм було вже чотирнадцять, може, навіть п’ятнадцять. Вони йшли перевальцем по доріжці вздовж каналу – з таким бундючним виглядом, ніби маркували власну територію. Джей інстинктивно прикрутив гучність радіо і причаївся в затінку; його обурювало те, як по-хазяйськи вони облаштувались на греблі: один нахилився до води, щоб підчепити щось звідти палицею, інший чиркав сірником по своїх джинсах, намагаючись запалити цигарку. Джей обережно спостерігав за ними зі свого сховища, в потилиці щось кололо. Вони мали небезпечний вигляд – були кланом, в однакових джинсах, чоботах із блискавками, футболках без рукавів; належали до племені, до якого Джеєві було зась. В одного з них – високого, худорлявого хлопця – була пневматична гвинтівка: він недбало повісив її на зігнуту руку. Обличчя мав плескате, а підборіддя було обсипане червоними прищами. Очі скидалися на кулькопідшипники. Інший сидів навпочіпки спиною до Джея, тож той бачив круглясті боки, що випиналися з-під футболки, та широку резинку трусів, що стирчала над низьким поясом джинсів. На трусах були намальовані літачки, і це чомусь дуже розсмішило Джея: спочатку він порскав у затиснутий кулак, але згодом не витримав і гучно розреготався.

Літачок одразу ж розвернувся: спідня губа в нього відвисла від подиву. Якусь секунду хлопці роздивлялися один одного. А тоді він випростав руку і схопив Джея за сорочку.

– Шо ти в біса тут забув?

Двоє інших хлопців спостерігали за ними з ворожою цікавістю. Третій – юнак із чудернацькими бакенбардами й повадками павука – тицьнув Джея у груди кісточками затиснутого кулака.