Джоан Гарріс - Ожинове вино

Якщо дивитися прямо на пагорби, вище полів і лісів, то можна уявити, що тут ніколи не було жодної шахти. Це парадне обличчя Кірбі Монктона, де зведені в ряд будинки називають стайнями. З найвищої точки можна роздивитись місто, що розкинулося за декілька миль звідси, мазок жовтуватого диму, що перекреслює нечітку лінію горизонту, стовпи, що тягнуться вздовж поля просто до схожого звідсіля на шрам сланцевого кар’єра, проте це провалля має страшенно мальовничий вигляд під захистом гребеня гори. Будинки тут значно більші й витонченіші. Просторі вікторіанські терасові споруди з жовтуватого йоркширського каменю, з посрібленими шибками, псевдоготичними дверми та величезними усамітненими садами, де тісно росли фруктові дерева та красувалися м’які, добре доглянуті газони.

Однак Джеєві на всі ці принади було начхати. Як на його лондонський погляд, Верхній Кірбі видавався хитким, балансував на кам’янистому краї пустища. Від простору – дистанції між будинками – у нього паморочилось у голові. Затягнута димом і посічена шрамами плутанина Нижнього Монктона та Нижнього Краю видавалася покинутою, наче після війни. Він сумував за лондонськими театрами й кіно, музичними крамницями, художніми галереями та музеями. Сумував за людським натовпом. Сумував за лондонським акцентом, за звуками дорожнього руху та запахами. Він котився на велосипеді вздовж незнайомих спустошених доріг, і йому щиро не подобалося все, що він бачив.

Бабуся з дідусем не втручалися. Вони схвалювали ігри на свіжому повітрі, але ніколи не помічали, що він повертався додому виснаженим, тремтячи від люті. Хлопчик завжди був чемним, завжди охайним. Він розумненько і з цікавістю слухав усе, що вони йому розповідали. Культивував таку собі хлопчачу жвавість. Грав роль зразкового школяра з коміксів, і сам страждав від свого обману.

Джо жив у провулку Поґ-Гілл, в одному з терасових будинків, що нерівним ланцюжком тягнулися вздовж залізниці за пів милі від вокзалу. До того Джей побував там уже двічі: залишав велосипед у чагарнику й видирався по насипу до залізничного моста. В далині аж до річки тягнулися поля, а на іншому березі була відкрита шахта, і вітер розносив дзижчання машин. Кілька миль майже паралельно до залізниці тягнувся старий канал, і нерухоме повітря над ним зеленіло скупченням мух та відгонило запахом попелу й зелені. Між каналом і залізницею вилася верхова доріжка, затінена гілками дерев. Містяни називали цю місцевість Нижнім Краєм, і тут майже завжди було безлюдно. Саме це його й привабило. У вокзальному газетному кіоску він придбав свіже число «Орла» та пачку цигарок і поїхав прямісінько до каналу. Згодом, надійно заховавши велосипед у підліскових хащах, пішов доріжкою вздовж каналу, торуючи собі шлях крізь густі зарості стиглого плакуна і щоразу здіймаючи хмаринки з білого насіння. Дійшовши до старого шлюзу, він умостився на камінні й закурив, не зводячи очей із залізниці. Він то підраховував навантажені вугіллям вагони, а то й починав корчити міни у бік пасажирських поїздів, коли ті торохкотіли повз нього до своїх далеких, вартих заздрощів пунктів призначення. Він кидав камінчики у замулений канал. Декілька разів проходив увесь шлях до річки і майстрував невеличкі запруди з торфу та всілякого прибитого до берега сміття: автомобільних шин, гілля, залізничних шпал, а одного разу йому трапився навіть цілий матрац, з якого стирчали пружини. З того все й почалося: це місце потроху оволодівало ним. Можливо, тому, що то було втаємничене місце, стара, заборонена місцина. Джей потроху його досліджував: там були незрозумілі циліндри з металу й бетону; пізніше він збагнув, що то шахтові копри – якщо підійти до них ближче, вони видавали дивні звуки, схожі на зітхання. Затоплена шахта, занедбаний шахтарський візок, залишки старої баржі. То було потворне, навіть небезпечне місце, але водночас воно було по вінця сповнене суму і приваблювало його так, що він не міг ані пояснити, ані побороти цей потяг. Його батьки, мабуть, обурилися б, якби дізналися, що він їздив туди, і в цьому для нього була додаткова принада. Так він і оглядався тут: ось попільник, набитий старими уламками фаянсового посуду, а тут – розсип екзотичних, нікому не потрібних багатств: стоси ще не зіпсованих дощем старих журналів і коміксів; кузов старенького «Форда Ґелексі», у якого на даху виріс невеличкий кущ бузини, схожий на антену; поламаний телевізор. Життя біля залізничної колії, як одного разу пояснив йому Джо, схоже на життя біля моря: хвиля щодня виносить на берег щось новеньке. Спочатку йому тут не подобалося. Він і сам не знав, чому його взагалі сюди приносило. Вирушав з дому із наміром поїхати іншою дорогою, але врешті завжди опинявся у Нижньому Краї між залізницею і каналом; у його вухах дзижчав звук далеких машин, а білясте літнє сонце тиснуло йому на маківку, наче покришка, якою захищають від морозу молоді рослини. Покинуте, занедбане місце. Втім, це було його місце. Його власне – протягом усього цього довгого дивного літа. Принаймні йому так здавалося.