Джоан Гарріс - Ожинове вино

– Будьмо.

На смак воно було так само бридким, як і в його дитинстві. Виноград цього варива й не торкався – від нього солодкувато пахло бражкою, наче від смітника. Він смердів затхлою водою каналу влітку або покинутою залізничною колією. Смак у цього пійла був їдкий, схожий на дим і палену гуму, та все одно він збудив хвилю спогадів як у горлі, так і в пам’яті, де одразу ж з’явилися образи, які, на його думку, були втрачені навіки. Джей стиснув кулаки під навалою картинок з минулого – у нього запаморочилось у голові.

– З тобою все гаразд? – голос Керрі резонував, наче уві сні. Вона була роздратована, проте в її голосі відчувалося занепокоєння. – Джею, я ж казала тобі не пити цю гидоту. Ти чуєш?

Він із зусиллям проковтнув вино.

– Усе добре. Взагалі, воно досить приємне на смак. Бадьоре. З кислинкою. Приємне тіло [7] У виноробстві термін «тіло» позначає відчуття ваги й консистенції вина в ротовій порожнині. . Схоже на тебе, Кес.

Його обірвав напад кашлю, але й сміху також. Керрі похмуро глянула на нього.

– Не треба мене так називати, це не моє ім’я.

– Так само, як і Керрі, – зловтішно нагадав він.

– Ну добре, якщо ти налаштований на вульгарність, то я йду спати. Насолоджуйся своїм вінтажем. Усе заради твоєї втіхи.

Її слова прозвучали як виклик, який Джей залишив без уваги, сидячи спиною до дверей, поки вона не пішла. Він усвідомлював, що поводиться як егоїст. Але вино щось пробудило у ньому, щось надзвичайне, і він хотів глибше поринути в це відчуття. Ковтнув ще і помітив, що його піднебіння потроху звикає до незвичного смаку цього вина. Тепер він відчував присмак перестиглих фруктів, запечених до коричневої карамельної скоринки, його ніздрі лоскотав запах соку, що стікав по овочерізці, і ніби було чутно, як Джо підспівує своєму старенькому радіо в дальньому кутку ділянки. Він нетерпляче вижлуктив бокал, розсмаковуючи пікантне вино, відчуваючи, як його серце наповнюється новою енергією і гупає так, ніби він пробіг марафонську дистанцію. Внизу, під сходами, залишалося ще п’ять пляшок, і вони тремтіли й тарахкотіли від буйного шаленства. Тепер у нього прояснилося в голові, та й шлунок заспокоївся. Він спробував розпізнати те, що відчував, і врешті збагнув – то була радість.

Поґ-Гілл, літо 1975 року

Джо Хміль-яблуко. Нормальне ім’я, не гірше за будь-яке інше. Сам він відрекомендовувався Джо Коксом, з такою собі кривенькою усмішкою, наче хотів відразу збудити невіру, але навіть тоді ім’я могло бути будь-яким, залежно від пори року та нової адреси.

– Ми з тобою могли б бути кузенами, – заявив він першого ж дня, коли Джей з обережним захопленням споглядав за ним із вершечка муру. Овочерізка гуділа й торохтіла, випльовуючи шматки кисло-солодких овочів чи фруктів у відро, що стояло біля його ніг.

– Кокс і Макінтош [8] Кокс (правильна назва Cox’s Orange Pippin – «помаранчевий піппін Кокса») – популярний у Британії сорт яблук. Макінтош (правильна назва McIntosh Red – «червоний Макінтош») – сорт яблук, вважається національним продуктом Канади. . Обоє яблука, еге ж? Гадаю, цей факт робить нас майже родичами.

Його екзотичний акцент збивав з пантелику, тож Джей витріщився на нього, нічогісінько не розуміючи. Джо вишкірився й похитав головою.

– Не знав, що тебе звуть на честь яблука? Це файний сорт, американське червоне яблуко. Смачнюще. У мене є молоденьке деревце, отам, – він мотнув головою в бік заднього двору. – Але йому щось непереливки. Мабуть, йому тре’ трохи більше часу.

Джей продовжував споглядати за ним з усім притаманним його дванадцятирічному вікові цинізмом, щосекунди очікуючи насмішки.

– Ви так кажете, ніби в нього є почуття.

Джо підвів на нього очі.

– Ну то так і є. Як і в усього, що росте.

Хлопчик захоплено спостерігав за лезами овочерізки, що хутко оберталися. Машинка брикалася і ревла в руках Джо, випльовуючи шматки білої, рожевої, синьої та жовтої плоті.

– Що ви робите?

– А на що це схоже? – старигань мотнув головою в напрямку картонної коробки, що стояла під муром, який відділяв їх один від одного. – Подай мені оті хмелі.

– Хмелі?

Нетерплячий жест у бік коробки.

– Хміль-яблука.

Джей глянув униз. Зістрибнути було нескладно, до землі приблизно п’ять футів, але сад обгороджений, а позаду нього – лише чагарник та залізнична гілка. Міське виховання навчило хлопця не довіряти незнайомцям. Джо усміхнувся.

– Та не вкушу я тебе, хлопче, – приязно промовив він.